Розділ 14

Я буквально відчуваю холодний подих металу. Наче кожен поштовх крові у судинах відбивається хвилею від тонкого гострого леза.

— Я не шпигунка ! — промовляю якомога спокійніше, хоча від жаху трясуться коліна. Цього я й боялась, коли приховувала свою істину суть. Не дарма, виявляється, боялась.

— Ти зайняла тіло іншої людини. Ти її вбила? — важкий метал обпікає шкіру. Мені здається, чи справді чую, як вістря проколює її, і шию лоскоче тоненька цівка крові.

— Ні, — ковтаю нажахано. Навіть поворухнутись боюсь. — Ти не так зрозумів. Все не так. Я теж померла, — промовляю здавлено, хрипко, пошепки. 

Можливо десь в глибині очей гвардійця і мелькає співчуття та розуміння, але він залишається непорушним.

— Я повинен про тебе доповісти.

Прикладаю всі сили, щоб і далі залишатись нерухомою, хоча всередині все обпікає морозом, й хочеться тремтіти, як осика, а краще кинутись навтьоки. Якомога далі від пекучої ненависті в очах, від люті, що примушує бриніти метал гострого меча.. 

— Мене вбʼють? — ледь чутно питаю.

— Допитають.

— Допитають?

Від одного цього слова шкіра вкривається сиротами. Мова йде аж ніяк не про питання, не вірю. Про тортури. Дослідити й вивчити чудернацьке “звірятко”, гадаю, захочуть усі.

— Принаймні повинні.

Опускаю погляд, надіятись нема на що. Він гвардієць, присягався служити королю та країні. Він просто виконує свій обовʼязок. А його обовʼязок — безпека королівства.

Пальці так цупко стискають тканину сукні, що здається прорвуть її наскрізь. Чомусь в цей момент думається, а якими очима на мене погляне Лайон. Що буде в його погляді: відраза, огида, ненависть? Що він відчує? Певно теж вирішить, що я його намагалась обдурити, в усякому разі друзями нам більше не бути. 

Серце стискається від незрозумілої туги та болю. Хоч хвилюватись мені й без короля є за що, але його розчарування ранить не менше. Й раптом чую:

— Як ти сюди потрапила?

Підіймаю голову. Гвардієць дивиться на мене все з тою ж підозрою, але щось таїться в глибині його очей. І слабкий промінчик надії загоряється в серці.

— Не дивись так на мене! Не дивись її поглядом! — раптово зі злістю шипить. — Я тебе спитав, як ти сюди потрапила? ― кінчик меча небезпечно хитається, й шкребе десь біля яремної западинки.

Поспіхом, щоб більше не дратувати, знову опускаю очі додолу. 

— Не памʼятаю. Заснула вдома, прокинулась в кареті. Все чуже, страшне, жахливе. Лише другий день я в її тілі. І геть нічого не знаю, що було до. — поспіхом розповідаю. — Я намагалась знайти спосіб повернутись. Думала ми просто обмінялись тілами. Але ні… виявилось… виявилось вселення можливе лише, якщо ми помираємо обидві. 

Про привидів неочікувано замовчую. Ще більше на себе накликати підозр не хочу. Раптом і талант медіума під забороною.

— Геть нічого?

— Ні секунди. Я лиш можу припустити, що той, хто вбив Вайолет, зробив так, що я з якоїсь причини зайняла її місце. А можливо і вбив мене саму в моєму світі, ― вже зовсім тихо закінчую.

Вістря меча на пару сантиметрів віддаляється. Але навіть від цього ледь помітного поруху дихати несподівано стає легше. 

— Хто міг вбити Вайолет? Хто? ― у відчаї запитує, наче я маю на це відповідь. А може це сповнене болю питання звучить до несправедливого Всесвіту, до жорстоких Древніх, що допустили таке… ― Вона ніколи нікому не шкодила. Була такою ніжною і світлою, доброю, невинною. Ми знали одне одного з дитинства. Завжди мріяли побратись. Через неї я пішов на службу. Щоб леді Спайк побачила, визнала що я достойний. У нас майже все вдалось. Але за тиждень до оголошення заручин прийшов той клятий лист з запрошенням на відбір. 

Мені навіть слухати далі не потрібно. Не важко здогадатись, що жадібна тітка скасувала всі плани й проволока племінницю проти її волі на цю кляту церемонію. 

— Мені дуже шкода. Правда…

— Я маю знати, хто вбив мою кохану! ― заявляє з несподіваним гарячковим блиском в очах. ― Я повинен відомстити. Ця потвора мусить бути покарана! Вай була моїм життям…

Меч, нарешті безсило опускається. А я тихо, щоб не провокувати, зітхаю від полегшення. 

— Я розумію…

Він опустивши голову важко дихає.  

— Якщо я здам тебе, ― повільно вимовляє. Підводить погляд, облизує пересохлі губи. ― Якщо я здам тебе, служба безпеки докопається до істини. Лорд Торнтон гарний керівник і має талант виводити змовників на чисту воду. Ти пройдеш через допит менталіста, вони витягнуть навіть те, що ти не пам’ятаєш. Хоча… ― вагається, киває якимось своїм думкам. ― Хоча він не завжди закінчується вдало…

— Що ти маєш на увазі? ― в голові знову волає тривога.

— Інколи люди втрачають розум… Якщо спогади занадто глибоко заховані.

— Я збожеволію?

— Можливо…

Відступаю на крок, й меч блискавично підхоплюється та знов притуляється до моєї шиї.

— Навіть не знаю що гірше, ― більше не тремчу, в голосі приреченість. Схоже моїй історії таки кінець. Я лише можу цей кінець зробити найбільш вдалим для себе. ― Втратити вчергове життя чи зберегти його ось такою ціною…

Байдуже знизує плечима. 

А нарешті приймаю своє рішення, наче пірнаю у воду з головою. Та промовляю, втративши останній страх: 

— Тоді вбивай. Тільки швидко. Не хочу закінчити свої дні овочем у божевільні! 

Й міцно зажмурююсь. 

Вмирати не страшно. Не повинно бути страшно. Тим паче так: мить болю ― а далі спокій. Але мене все одно беруть дрижаки. Хотілось бути перед лицем смерті наче Жанна д'Арк ― гордою та безстрашною, а я ― залякане зайченя. З жахом очікую пекучого болю від проштрикнутої лезом шкіри. Чекаю, трясусь і подумки відраховую секунди.

Але нічого не відбувається. Замість свисту від помаху меча чую відчайдушне, схоже на стогін пораненого звіра:

— Не можу! Древні б тебе схопили. Не можу! Ти занадто схожа на неї…

Чоловіки не плачуть, чоловіки не ридають. Чоловіки тримають емоції в сталевому кулаці.