13.3

— Тихенько, люба. Це я! — впізнаю голос нареченого. Але моє серце все одно підстрибує до горла. — Заспокойся!

Не знаю, якої реакції він очікує, але заспокоїтись не вдається аж ніяк. Швидше врізати по животу ліктем. Не в нього ж душа в пятках від переляку. 

Рука з мого обличчя повільно зникає, і я нарешті повертаюсь. У пітьмі кімнати риси чоловіка все ще погано розрізняються, але я чітко бачу форму королівської гвардії.

— Як я за тобою скучив! — видихає. Й, не зважаючи, на мій протест притуляє до грудей. — Так хвилювався, що не встигну все підготувати, що нашу таємницю розкриють. Але Древні добрі до нас і благословляють. Мені все вдалось. Ти зібрала речі? — Стискає мої плечі і відсторонює, щоб зазирнути в очі.

Ошелешено кліпаю, навіть не знаю, що сказати. На мить на його обличчя падає промінь світла за частки хвилин я встигаю помітити рівний, гарно виліплений ніс та чутливі вуста. Наречений Вайолет схоже дуже гарний, й значно молодший за короля, практично її ровесник.

— Ні, — відступаю, акуратно віивідьнючись з обіймів. 

— Ні, не зібрала? — супиться . — То поспішай, кохана. Під воротами палацу на нас уже чекає візник.

Я відступаю ще на крок. Намацую вимикач і запалюю світильник. Кімнату заливає яскраве світло. 

Чоловік, який стоїть перед мною мені не знайомий. Але я смутно памʼятаю, що бачила його в варті. Проте, звісно, ж не звертала уваги. Мене турбували тоді значно важливіші питання.

— Ні, не зібрала, — підтверджую. Ковтаю суху грудку в голі. Серце знову калатає, тільки вже не від переляку, від хвилювання, від того, що достеменно знаю, яка реакція послідує далі, у відповідь на мої слова. Але все одно повідомляю: — І не збиратиму.

Хоч і важко, погляд не відводжу. Він має зрозуміти твердість моїх намірів. Переконую себе, що вчиняю правильно, але співчуття вирує в душі. Мені щиро шкода ні в чому не винну людину, якій навіть пояснити не можу причину свого рішення. 

В його очах німе питання та тінь образи.

— Чому? — блідне за мить. Вуста стискаються наче від болю.

— Послухай, е-е-е… — розумію, що геть не знаю, як звати обранця Віолетти. — Я… мені важко тобі це пояснити, але дещо змінилось… 

— Змінилось? Вай? Ти закохалась в короля? Ти його обрала? — хрипко, з болем шепоче.

Хитаю головою. Бракує слів…

— Тоді це через тітку, так? Вона тебе обробила, знову викликала відчуття провини, як завжди натиснула на твій обовʼязок? — хапає за плечі. Від емоцій стискає настільки міцно, що мимоволі морщусь, але не відступаю. — Вай послухай... Ти їй нічого не винна, ти маєш право на своє життя і покладати його до ніг леді Спайк не зобовʼязана. Твоя мама хотіла щоб ти була щасливою, а не у вічному рабстві.

— Не через це. Повір!

Дідько! Ну, чому ж так важко! Чому так шкода цього чужого, незнайомого мені хлопця! 

— Тоді я не не розумію, Вай! — навіть трохи струшує мене, мабуть, щоб привести до тями. — Я не можу зрозуміти. Я так тебе кохаю! І ти мене. Я кидаю службу, але я зможу нас забезпечити. Я купив чудовий будиночок, гадаю, робота для мене знайдеться. Малалія нас радо зустріне. Не треба боятись бідності твоє життя не зміниться, буде таким як у рідному Фесі. Я тобі обіцяю! Чи ти… — заминається. — Чи ти прагнеш більшого?

І це розчарування на обличчі . Моє серце знову стискається. Йому боляче. І я не можу ставитись до цього байдуже.

— Річ не в достатку, не в грошах, не о обовʼязку. Дідько, — вириваюсь. — Я не знаю як пояснити! У відчаї хапаюсь за голову. Починаю ходити кімнатою. 

— Спробуй! Ти завжди говорила, що я тямущий, і розумію тебе з півслова.

— Навряд… — не можу стримати стогін.

— Що, навряд? Зрозумію? Ну ж бо, спробуй!

— Навряд чи казала! — виривається роздратоване.

— Якщо мене не підводить памʼять, а вона не підводить то так і було! — ображено суперечить.

— Я довіряю твоїй памʼяті, — спиняюсь і важко зітхаю. — Впевнена що Вайолет це казала.

— Вайолет? А ти хіба не Вайолет?

Завмираю. Закушую до крові губу.

— Вайолет, — пищу.

Його погляд недовірливо пробігається по мені. Він хмуриться. Камʼяніє. Застигаю, як перелякане зайченя. Навіть зрозуміти не встигаю, як хлопець раптово подається вперед, хапає мене за талію та притягує до себе. А в наступну мить цілує. Пристрасно, з напором. З усім жаром, який є всередині. 

Розгублено завмираю. Не віддаляюсь, проте й не відповідаю. А через секунду він мене відпускає. Майже відштовхує.

— Ти не Вайолет! — говорить приречено.

Я лиш опускаю голову. Наче всі сили в одну мить вийшли з мене. 

— Куди вона зникла? Це тітка підлаштувала? — сипле питаннями. — Але чекай… — несподвано задумується, знову оглядає. І я мимоволі зіщулююсь. — Ти не просто схожа на неї, у тебе її тіло, її аромат. Що трапилось? — грізно муриться.

— Я не знаю… — шепочу. Горло стискає невидимою рукою.

— Не знаєш? Ти в її тілі, і не знаєш? 

— Не знаю! — ледь не викрикую з відчаєм. — Я була в своєму! Лягала спати а прокинулась тут. 

— А моя Вайолет? Вона мертва?

— Не знаю… — опускаю голову.

— Не бреши мені! Вона мертва, я це відчуваю! Тепер відчуваю… Мені боляче, ось тут порожнеча… — Притуляє долоню до серця. — Я вже кілька днів це відчуваю, але не можу зрозуміти… Тепер все ясно… — ледь не пошепки.

— Мені шкода, — хриплю. Відчуваю свою провину, хоча й не маю…

— Я впевнений, її вбили! І для чогось підселили тебе… Можливо, щоб ти виграла у відборі, король тобою зацікавився… — починає повільно розмірковувати й раптом затинається. — Зачекай! Я все зрозумів…

Його рука раптово тягнеться до меча. 

— Ти шпигунка! — вигукує різко.

Меч вилітає із піхов і зупиняється за сантиметр від мого горла.