13.2

***

Лікар Ллойд водить над моєю ногою точнісінько як Кайра. Супиться задумливо, тре підборіддя.

— Хто вас лікував, леді Бартлед? — запитує через хвилину.

Осмикую сукню, ховаючи постраждалу кінцівку.

— А що трапилось? — з підозрою дивлюсь на нього.

Мені не подобається це питання. Раптом для Кайри цікавість лікаря закінчиться погано.

Той ще якусь мить задумливо пожовує губу і врешті видає:

— Той, хто фіксував кінцівку та накладав знеболювальне закляття, діяв дуже вміло і вправно. Я б навіть сказав майстерно. Звісно, не на рівні лікаря, але цілком досвідченого підмайстра. Таким учнем я б пишався.

У цьому я й не сумнівалась. Кайра дійсно постаралась.

— Моя служниця, ― врешті зізнаюсь. 

— Жінка? ― кущисті брови стрибають догори.

— Жінка. А що тут такого? ― промовляю з викликом.

— Нічого… Звісно, — потирає підборіддя. — Але мушу похвалити вашу служницю, вона особлива. Магія у неї досить сильна, а про навички я вже сказав раніше.

Подумки пирхаю. Навіть не здивована такому упередженому ставленню. Що візьмеш з патріархального суспільства.

— Так, мені пощастило з Кайрою. Тож які будуть рекомендації?

— Безсумнівно спокій. Поки ніяких танців, ― перераховує завзято. ― Лубок накладений гарно, але краще з таким не жартувати. Гадаю, завтра вже все буде гаразд. А сьогодні дайте відпочити своїм ніжкам.

Не можу стримати полегшеного зітхання. Допомога Другого, звісно, була колосальною. Але мені все ж подобається відчувати у своєму тілі тільки себе. Навіть якщо це тіло я теж отримала від когось у спадок.

— Але ходити мені можна?

— Ходити? 

— Щоб дійти до власної кімнати… ― кидаю скоса погляд на короля. Раптом він ще в мої покої мене захоче занести. Тоді вже точно плітки не забаряться. 

Лайон, розгадавши мою хитрість, лиш смикає кутиком рота у стриманій посмішці. Схоже, сприймає це як виклик.

— Так. Звісно. Я закріпив лубок, ― запевняє лікар.

— От і чудово!

— Дякую, Ллойде! ― підходить до нього король, злегка плескає по плечу. ― У мене є ще кілька запитань до тебе. Я пізніше знайду тебе.

— Як забажаєте, ― злегка кланяється, підхоплює саквояж та направляється до дверей. ― Будьте здорові ваша величність.

— Ой, ні! Не треба через мене відкладати розмову! ― схоплююсь на ноги. Але під двома прискіпливими важкими поглядами знову плюхаюсь на диван і вже тихіше додаю. ― Я піду у свої покої.

Гнітючий попереджувальний погляд короля наче пришиває до дивана.

— Я вас проведу, леді Бартлед. А вже потім займусь власними справами.

— Я… не знаю. Мені здається це буде зайвим та недоречним. Адже ви король… ― лепечу й ніяковію, помічаючи зацікавлення Ллойда.

— Ми наче домовились, що я ваш друг. А друзі турбуються одне про одного… ― з натиском промовляє. І я більше не наважуюсь заперечувати. 

Щоправда, коли Ллойд залишає нас наодинці, ще намагаюсь закликати до голосу розуму:

— Але що скажуть ваші придворні? Решта наречених…

Супиться сердито:

— Хіба має значення?

Зітхаю.

— Для вас ні. Для мене так. Моя репутація…

— Репутація не постраждає, ― вперто стискає губи. ― Я вас запевняю. Своїх друзів я оберігаю. Допомагає підвестися, але руку не відпускає. Наші пальці несподівано переплітаються, і жар від кінчиків струмує аж до самої маківки.  

― Мене влаштовує, як ми вже з’ясували, що ви не палаєте бажанням затягти мене у свої сіті та одружити. Вас влаштовує, що я також не маю на приміті з кимось одружуватись. Минулого разу наша розмова була досить відвертою і, як на мене, цікавою. Тож насолоджуймось спілкуванням одне з одним. Не з багатьма людьми я можу почуватись вільним та розслабленим, ви, гадаю, також…

Щось мене шкрябає у всій цій промові. Але, зрештою, киваю.

— Гаразд. Але я дійду сама!

— Домовились, ― нарешті, як підтвердження, відпускає мою долоню. ― Будемо вважати це неспішною прогулянкою та екскурсією по палацу, ― як не дивно, але поступається.

Мені трохи лячно. Але й цікаво. Король зовсім не такий як я собі уявляла. Він уважний і турботливий. Підлаштовується під мій повільний крок. Я за розміреною бесідою навіть забуваю, що він правитель держави, настільки несподівано затишно та спокійно в його компанії. А може уже натренована постійними розмовами й навіть суперечками з Бардальфами просто не так гостро реагую на статус.

Прощаємось ми біля дверей наших з тіткою покоїв, просто на очах у незворушних лакеїв.

Я червонію, а Лайон навіть не звертає уваги.

— Що ж, добраніч, леді Бартлед. Дякую за вечір! — несподівано цілує тильну сторону моєї долоні.

Дихання спирає в грудях.

— Добраніч ваша величність, — присідаю у реверансі.

Й поспіхом заходжу у кімнату. Не хочу, щоб він бачив, наскільки збентежив мене простий поцілунок.

А як тільки двері за спиною зачиняються, мій рот раптово затуляє чиясь рука.