Розділ 13

Вайолет

Дихання перехоплює, наче пірнула у воду. В голові не вкладається, що король міг так вчинити. І взагалі, що означають його слова «ви мені потрібні здорові». А ще його руки, такі міцні й теплі, здається притискає він мене трохи дужче ніж треба. Проте мені несподівано затишно і дуже спокійно.

А може Бардальф наші перегляди сприйняв саме так, як і говорив його предок. Що як мені пряма дорога в королівську опочивальню? І зараз про це натякають іншим придворним. Від подібних думок калатає серце. Що мені робити, коли його дії перетнуть межу? Що мені буде за відмову? Торгувати собою навіть за королівські милості я навряд чи готова.

До речі, про предка. Другий, як тільки мої ноги несподівано розпрощались з підлогою, і я опинилась в обіймах короля, зник з мого тіла миттєво. Навіть не попрощався. І відчуття холоду, що сковує кінцівки, зникло разом з ним.

Насправді було дуже дивно опинитись під владою привида. Я відчувала себе, як уві сні. Розмовляла, жартувала або супилась, проявляла емоції, а от моє тіло наче жило своїм власним незалежним життям. Рухалось, як належить, виконувало команди. Я усвідомлювала все: кожен крок, кожен рух, навіть те, що моя нога інколи не слухалась та прострілювала болем, але якось відсторонено, притлумлено. Було дивно й незвично.

До того ж я постійно переживала, що щось піде не так. Хоч Бардальф другий і заспокоював та коментував свої дії, щоб я запам'ятала. Тому, мабуть, королю я здалась якоюсь дивною, трохи загальмованою та мовчазною. Слухати одночасно двох Бардальфів та відповідати кожному з них окремо було надзвичайно складно.

— Відпустіть мене, — хмурюсь. Намагаюсь не притискатись до його грудей, відчуваю, як червонію. Уявляю, що зараз коїться з леді Спайк. — Куди ви мене несете?

— Хочу, щоб вас оглянув мій лікар. Особистий, — кидає поблажливий погляд, від якого трохи ніяково.

— Для цього не обов’язково мене нести на руках. Лікаря можна було запросити в покої, що виділили нам з тіткою. І я сама можу дійти.

Від хвилювання шкірою біжать мурашки. А ще ці погляди навколишніх: злі, заздрісні, у когось зацікавлені. Вони, наче величезний восьминіг, стискають з усіх сторін, а кожне щупальце жалить як кропивою.

— Звісно можеш, Фіалко, — несподівано каже король.

Дивне звертання, близьке, наче рідне і оцей перехід на «ти» здаються в одну мить цілком логічними, але якась частина моєї свідомості розуміє, що це неприйнятно. Проте, чомусь не заперечую і не виправляю. А після слів:

— А я можу носити тебе на руках. Бо мені це до душі.

І зовсім закінчуються аргументи. Лиш і вдається, що ковтати ротом повітря, неспроможна придумати заперечення.

Власне, на цих словах розмова закінчується. Я навіть не помітила, що йшли ми тим самим коридором, яким вчора втікала. І тепер знову перед дверима у знайомий кабінет. Схоже, сталось те, чого я так остерігалась: Бардальф впізнав вчорашню гостю.

— Ось так, — заносить мене всередину та садовить на м’який диванчик. — Погляньмо, на твою ногу.

Сором’язливо ховаю її під подолом.

— Ваша величність! — обурено вигукую.

І помічаю в його очах лукаві бісики.

— Ми ж наче в минулий раз домовились, що Лайон.

Останні сумніви відпадають. Але це геть не привід себе компроментувати. Звісно, для мене немає жодного значення оголена щиколотка, але я тепер живу в іншому суспільстві, з іншими правилами. І мушу підлаштовуватись. Не хочеться пустити своє майбутнє коту під хвіст через такі дрібниці.

— Мені, якщо щиро, не дуже зрозуміла ця близькість, — натягую на колінах сукню й ще дужче підтискаю ноги. — Вона мене трохи насторожує.

— Наша близькість… — задумливо схиляє голову набік. Присідає навпочіпки біля моїх колін. — Сприймай її як дружбу. Може король мати друзів? Як гадаєш?

Аргумент здається нещирим. Що він вкладає в поняття «дружба».

— Чисто логічно? — уточнюю.

— Чисто логічно.

— З логічної точки зори, мені здається ні, — навіть не намагаюсь обманути. Хоча й не знаю, чи припаде до смаку моя щирість. — Обов’язок та посада змушує бути одинаком. Але чисто з людської, мені дуже шкода.

— Ти права Фіалко, — киває. — Але мені чомусь здається що з тебе був би чудовий друг.

Я не встигаю нічого відповісти, хоч по правді й не знаю, що на це казати, як у двері тихенько стукають.

— Ваша величність? — запитує незнайомий чоловічий голос.

На порозі з’являється високий худощавий чоловік.

— Заходь, Ллойде, — запрошує Лайон, підіймаючись на ноги. — У леді нога пошкоджена. Оглянь її!

Мимоволі ще більше ховаю ногу під поділ. Й червонію під прискіпливим гострим поглядом.

— Леді? — густі сиві брови підіймаються догори.

— Це просто забій. Нічого серйозного! — вперто стискаю губи.

Кидаю трохи ображений погляд на короля.

— Впевнений так і є. Але я все одно погляну, — впертий Ллойд і не думає відступати.

А король і взагалі підстьобує.

— Нумо, Фіалко! Чи ти боїшся?

Пирхаю.

— Нічого я не боюсь!