12.2

***

Несподівано дівчина в моїх руках спотикається. Підхоплюю миттєво, підлаштовую крок, щоб ніхто й не помітив.

― Ви не дуже любите танцювати? — вдивляюсь в зосереджене, напружене обличчя. На білосніжних щоках розпливаються рожеві плями зніяковіння.

― Люблю… Просто, — закушує пухкеньку губку.

Фігури танцю змушують нас розійтись. І ці секунди, коли ми тримаємось лиш за кінчики пальців здаються мені порожніми. Долоня досі відчуває тепло тонкого дівочого стану, поколює від бажання знову торкнутись. Хоч минула мить, але мені вже не терпиться знову захопити Фіалку в обійми.

Нарешті вона знов в моїх руках, і я, не стримавшись, притуляю її трохи тісніше, ніж цього вимагають правила пристойності. Та дівчина цього не помічає, зосереджена на відповіді.

― Просто я звикла до трохи інших танців, — між тонких брів пролягає насуплена зморщечка.

Мені подобається ця її серйозність, і щирість. А найбільше те, що вона не схожа на решту дівчат, не намагається кокетувати, не маніжиться. Впевнений, у житті Фіалка точно така ж, як зі мною. І це підкупає. Спонукає бути з нею також щирим та відкритим.  

― А хочете знати правду? — питаю несподівано навіть для самого себе.

Киває. У нереальних фіалкових очах виблискує цікавість.

― Мені й самому більше до вподоби прості народні хороводи, — ні краплі не кривлю душею. — В них відчуваються справжні веселощі. Коли танцюєш вальс на балу мимоволі складається враження, що тебе оцінюють.

Дівчина розуміючи, киває й пересмикує плечима.

― Гадаю, вам не за чутками знайоме це відчуття. 

― На жаль… — відводить погляд, ледь помітно кривиться й відчутно починає припадати на ліву ногу. Напруження на обличчі стає помітнішим. Якась незрозуміла нотка вимученості проглядається в її погляді. Хоч вуста складаються в наймилішу посмішку з усіх, які я бачив у своєму житті

― Все так погано? — запитую.

Кліпає довжелезними віями.

― Ви про що?

― Повірте, я можу відрізнити на обличчі у симпатичної дівчини щиру цікавість від вимученої посмішки, — якомога м’якіше промовляю.

І знову з задоволенням спостерігаю, як ніжні щічки заливає червона фарба.

― О! О! — пухкенькі вуста округлюються. — Річ не у вас!

― Справді? — не можу стриматись, щоб не подражнити.

У фіалкових очах спалахує страх. Помічаю, як мимоволі кидає погляд в сторону своєї опікунки. Леді Спайк, роздувшись від задоволення та пихи, сидить на вузькій отоманці біля стіни та обмахується віялом. Час від часу зверхньо зиркає на решту учасників і знову береться за віяло. Племінниці теж дістається кілька поглядів. Але в них мелькає застереження і теж краплина страху.

― Справді! — гарячково киває. Задумується, напружено закусивши губу. Танець в цей момент вимагає, щоб ми стали спинами одне до одного, а коли знову повертається обличчям, з губ зривається зітхання. — Я сьогодні вранці пошкодила ногу… — зізнається, з таким обличчям, наче кається у найбільшому гріху у Всесвіті.

― Пошкодили? — спиняюсь. Оглядаю прискіпливо, нарешті починаючи розуміти причину напруження у її погляді. Травма, мабуть, не легка, якщо дівчина так страждає. А я ще й танцювати її змусив.

Видно, щось таке, трохи гнівне, проскакує на моєму обличчі, тому що Фіалка поспіхом тараторить, виправдовуючись:

― Так… Але нічого серйозного! Моя чудова служниця зняла біль…

Я трохи тісніше пригортаю її до себе, припідіймаю від підлоги, щоб її ніжка майже не торкалась.

― Так не годиться!

― Що? Чому? — уривчасто вдихає.

― Я ніколи собі не пробачу, якщо заради якось дурнуватого тацю ви будете страждати від болю, — ледь стримую емоції. 

― Вона не болить! Дійсно! — впирається тендітними долоньками мені в плечі, відхиляється, щоб опинитись якомога далі. — Прошу, давайте продовжимо танець… Моя тітка.

― До біса, леді Бартлет! — різко обриваю. — Ви мені потрібні здорові! 

Більше заперечень не слухаю. Підхоплюю шоковану дівчину на руки й виношу з зали переповненої гостей. Кидаю першому ліпшому лакею. 

― Ллойда до мене! Швидко!