Розділ 12

Лайон

Вона приковує погляд невідомою магією, хоча в дівчині не бачу й краплі здібностей. Яскрава зовнішність і пронизливі фіалкові очі. Можливо це вона, моя Фіалка. 

Мимоволі вдивляюсь в ніжні риси обличчя, тонкі, аристократичні, наче вирізьблені з мармуру. Білосніжна шкіра, темне волосся і ці очі. Вони виділяються неймовірно. Й сяють наче зірки.

Дівчина не соромиться, не відводить погляд. Дивиться так сміливо й відкрито, як тільки можуть дивитись невинні діти. Хоча відчуваю, в цьому погляді ховається таємниця. І, звісно ж, мені не терпиться її пізнати. Це наче виклик, який манить його прийняти та виграти, забравши найцінніший у світі приз.

― Вона? ― Тор теж звертає увагу. Хоча, може моя прискіплива увага примушує поставити це питання.

― Не знаю, ― щиро зізнаюсь. 

У нагрудній кишені поколює фіалкова шпилька. 

Брат тихо гмикає. 

― Навіть якщо й не вона, у тебе, здається, з’явилась фаворитка. 

― Здається, ― смикаю кутиком рота. 

Хоча фаворитки мені зараз ні до чого. Лише зайві вуха у спальні й особистому просторі. Й Тору це прекрасно відомо. 

― Якщо не помиляюсь, це донька Лаури Бартлед. Зараз під опікою Луїзи Спайк.

Ще раз прискіпливо роздивляюсь дівчину. Невже маленька донька Лаури встигла настільки подорослішати та перетворитись на справжню красуню. Востаннє, коли бачив це миле дівча, у неї, здається, не вистачало передніх зубів. 

Несподівано розумію з ким буду відкривати сьогоднішній бал. Як тільки це прекрасне створіння опиниться в моїх руках, відразу зрозумію, Фіалка це чи ні. 

З нетерпінням чекаю поки завершиться вечеря. Моя б воля ― скасував. Але негоже так з придворними. Ледь не з полегшенням відкладаю прибори, як тільки правила етикету виконані. Ще ніколи так не хотів, щоб розпочались танці. Завжди уникав подібних веселощів та намагався якомога менше бути присутнім. А тут…

Хоч ситуація напружена, і змовників треба вивести на чисту воду, на якусь мить забуваю геть про все, окрім фіалкових очей. 

― Вона! ― шепоче підсвідомість. Навіть сумніву не допускаю, що це якась інша, чужа фіалка. Тому й підходжу впевнено, ледь стримуюсь, щоб не притягнути до себе поближче тонку дівочу фігурку.  Натомість кажу завчену звичну фразу.

― Леді Бартлед! Дозвольте запросити вас на вальс… 

І найменше, що очікую побачити ― переляк. 

― О-о-о! ― її й без того величезні очі округлюються. 

І ненав’язливий запах фіалок буквально вибухає у мене в легенях. Вона. Шпилька в кишені наче нагрівається, обпікає через тканину сорочки. 

Її тітка щось бормоче, намагається виправдати племінницю, але я не можу відвести очей від Фіалки.

Мої пальці обхоплюють маленьку долоньку. Руки сверблять від бажання притиснути її до себе, відчути тепло ніжного тіла, як там, в темряві кабінету. Й знову побачити виклик в очах і відчайдушну сміливість. А не цей переляк і розгубленість. 

― Не хвилюйтесь так, леді Бартлед… ― намагаюсь підбадьорити. 

Пухкенькі вуста стискаються в лінію. 

― Це велика честь для моєї родини,

На слові “родина” її голос несподівано здригається. Цікаво. 

Щоб заспокоїти говорю якісь дурниці, й відчуваю, як потихеньку розслабляється під моїми руками задерев’яніла спина. Й хоч рухи здаються трохи невпевненими, а кроки незграбними, веду свою партнерку, наче нічого й не помічаю. Не думав, що Фіалка буде так хвилюватись, у першу зустріч вона здалась мені дещо зухвалою, сміливою та гострою на язик. Можливо темрява та усамітненість надавала їй безстрашшя. А, можливо, річ у іншому. Тор попереджав, що щось у моїй Фіалці не те. Чи може бути настільки прихованою кров древніх, що жоден з нас її не відчув.

Подумки гмикаю. А чи не так само мого славнозвісного предка захопила у свої сіті Фнобельм та ледь не погубила. Давня легенда, навряд чи правда. Але не буває диму без вогню. Подейкують, що і в самої Фнобельм була кров древніх і магія. Щоправда, в це віриться ще менше, ніж у відстрижену нею бороду, яка й зробила Бардальфа третього слабким та змусила програти вирішальну битву. Проте древні цілком могли використати фольклор, щоб усунути мене від влади.

Несподівано дівчина в моїх руках спотикається. Підхоплюю миттєво, підлаштовую крок, щоб ніхто й не помітив.

― Ви не дуже любите танцювати? — вдивляюсь в зосереджене, напружене обличчя. На білосніжних щоках розпливаються рожеві плями зніяковіння.

― Люблю… Просто, — закушує пухкеньку губку.

Фігури танцю змушують нас розійтись. І ці секунди, коли ми тримаємось лиш за кінчики пальців здаються мені порожніми. Долоня досі відчуває тепло тонкого дівочого стану, поколює від бажання знову торкнутись. Хоч минула мить, але мені вже не терпиться знову захопити Фіалку в обійми.

Нарешті вона знов в моїх руках, і я, не стримавшись, притуляю її трохи тісніше, ніж цього вимагають правила пристойності. Та дівчина цього не помічає, зосереджена на відповіді.

― Просто я звикла до трохи інших танців, — між тонких брів пролягає насуплена зморщечка.

Мені подобається ця її серйозність, і щирість. А найбільше те, що вона не схожа на решту дівчат, не намагається кокетувати, не маніжиться. Впевнений, у житті Фіалка точно така ж, як зі мною. І це підкупає. Спонукає бути з нею також щирим та відкритим.  

― А хочете знати правду? — питаю несподівано навіть для самого себе.

Киває. У нереальних фіалкових очах виблискує цікавість.

― Мені й самому більше до вподоби прості народні хороводи, — ні краплі не кривлю душею. — В них відчуваються справжні веселощі. Коли танцюєш вальс на балу мимоволі складається враження, що тебе оцінюють.

Дівчина розуміючи, киває й пересмикує плечима.

― Гадаю, вам не за чутками знайоме це відчуття. 

― На жаль… — відводить погляд, ледь помітно кривиться й відчутно починає припадати на ліву ногу. Напруження на обличчі стає помітнішим. Якась незрозуміла нотка вимученості проглядається в її погляді. Хоч вуста складаються в наймилішу посмішку з усіх, які я бачив у своєму житті