11.3

***

― О! ― вигукую. ― О-о-о! ― у мене просто не вистачає слів, щоб сформулювати відповідь.

Логічно, що маю відмовити. Але як це сказати королю. 

Тітка непомітно штовхає в спину. 

― Вітаю, ваша величносте. ― вона теж схиляється в глибокому поклоні. ― Перепрошую за мою небогу, ― зиркає на мене роздратовано. ― Вона від захвату втратила мову. Звісно, вона згодна. 

Й знову штовхає у спину. Нога звісно ж відразу забута, й ризики пов’язані з нею. Королю не відмовляють. Принаймні, на переконання тітоньки Вайолет. 

Бардальф схиляє голову набік. Не вірить. Я б теж не повірила. Але доводиться вкласти свою руку в протягнуту королівську, витиснути посмішку, наче для мене це найбільша честь, і глибоко сховати свої страхи. Бо це дійсно вже досить неприйнятно виглядає. Ногу, звісно, шкода, і себе також. Вже наперед. Сподіваюсь навантаження таки буде мінімальним. Але що робити, коли я вальс ні разу в житті не танцювала? 

Серце панічно стукає об ребра. Може зізнатись? Але хіба його величність повірить? Аристократка, яка не знає найпопулярніших танців, яка досі, впевнена, у себе вдома цілком пристойно вальсувала, раптом розучилась ― нонсенс. Боюсь, це буде сприйнято як незграбну відмову, і, звісно, образить монарха.

Думки шаленіють. А ми тим часом вже виходимо на середину зали. Король вирішив саме зі мною відкрити бал, і тікати кудись запізно. Всі погляди прикуті до мене. Здебільшого злі та заздрісні. Відчуваю їх, наче поколювання дрібних голочок.Здається, сьогодні у мене додасться недоброзичливців. Раніше Вайолет була нікому не цікава ― родина в опалі, статки сумнівні, всі вирішили, що її запросили лише з жалощів. А от тепер будуть розглядати, як сильну конкурентку. І проблем у мене побільшає. 

― Не хвилюйтесь так, леді Бартлед. ― підбадьорює Бардальф Десятий.

Вичавлюю вимушену посмішку. Знав би він. Мене чекає ганьба, а тітка певно, після цього танцю, впаде замертво. Вона ж то знає, що Вайолет вміє танцювати. 

― Це велика честь для моєї родини, ― тихо кажу, ховаючи погляд. 

― Ви боїтесь не виправдати їх очікувань? ― проникливо здогадується. 

Якби я була справжньою Вайолет, мабуть, би вгадав. Але страхи мої значно глибші, ніж просто розчарування деспотичної тітки.

― Скоріше, від хвилювання натворити дурниці, ― все ще уникаю його погляду. Хоч не обманюю, але недоговорюю. Й ця фраза найбільш відображає правду.

― Не треба хвилюватись. Я така ж людина як і ви. Уявіть, що просто танцюєте зі звичайним джентльменом на вашому місцевому святі. Впевнений, там ви таких труднощів не відчували.

Ох, якби ж він знав. 

― Жодних. ― підтверджую, хоч тілом пробігає тремтіння, й від хвилювання кидає то в жар, то в холод. Дискотеки, на яких свого часу відривалась, не передбачали складних фігур та піруетів. Досі збагнути не можу, для чого ускладнювати танці, а не просто насолоджуватись музикою та рухами власного тіла. 

Його рука опускається на мою талію, друга перехоплює долоню. Від хвилювання починає нудити. 

Але я раптом чую голос Бардальфа. Другого Бардальфа, про якого вже встигла геть забути. А він стоїть поряд, прямо за плечем свого нащадка.

― Не хвилюйтесь, дівчино! ― раптово каже. ― Ви дозволите? 

Підіймаю брови. Якби ж могла вголос спитати. 

― Я допоможу. Дозволите? ― перепитує.

В голові крутиться: “Яким чином?”. Але мені немає на кого більше надіятись.

Повільно киваю, зваживши, що гірше вже точно не буде. Хоча насправді стає ще страшніше. А в наступну секунду відчуваю шалений холод, наче кожна клітинка мого тіла перетворилась у крижинку. І шоковано спостерігаю як Бардальф Другий входить в моє тіло. Його руки зливаються з моїми, ми стаємо одним цілим, і тепер його голос звучить в моїй голові. 

― Розслабтесь, дівчино. Довіртесь своєму тілу. 

І ми робимо перший крок.