11.2

***

― Ох, великі Древні! Дівчинко, що ж ти робиш! ― чую вигук. 

Звісно, поруч привид. Не покинула мене команда Бардальфів. Але цей мені ні разу не знайомий, хоча портрет його бачила в галереї.
― Новенький? ― ледь помітно ворушу губами, щоб не привабити увагу сусідок. Насправді пересторога зайва. Що тітка, що Олвін вивчають королівське сімейство з увагою ученого, що намірився препарувати жабу. 

― Бардальф Другий, ― кланяється, ― до ваших послуг. 

Теж ледь помітно схиляю голову. Більш відверто демонструвати вітання не насмілююсь. На щастя, привид усе розуміє. 

― То що ж я роблю? ― повертаюсь до вигуку. Цікаво, що так обурило Бардальфа Другого, я за собою ніяких негожих дій не помітила.

― Так відверто дивитись королю у вічі наче запросити до себе в ліжко, ― роздуває трохи пухкі щоки. ― Невже не розумієш?

Шоковано відкриваю рота.

― Навіть і в думках не було! ― щоки зрадницьки червоніють. ― Це що правило?

― Закон. Неписаний, ― видає похмуро. ― Скромні дівчата мають соромитись і погляд підійняти.

Пирхаю. В цю мить розумію, що доля звела мене з тітонькою номер два, у чоловічій особі. Ух, ці прибічники архаїзму. Сподіваюсь, сам Десятий так не вважає…

― Як на мене, кому погляд важко підійняти, тому є що приховувати, ― вперто задираю носа.

― Всім є що приховувати, ― шепоче на вухо, прозоро натякаючи, що і я не безневинне ягня.

Знічено опускаю очі. Доводиться погодитись.

― Що ти там бурмочеш? ― несподівано відчуваю щипок у бік. 

Здригаюсь, тітка злісно шипить. 

― До кого говориш?

Трохи лякаюсь, хоч за цей час мала б натренуватись відбріхуватись.

― До себе. Повторюю загальноприйняті фрази у світській розмові. Ті, яким ви навчали, тітонько. Боюсь призабути, ― знаходжу в собі сили невинно покліпати віями. Аби тільки повірила. 

― То тихше повторюй. Ще не вистачало, щоб чутки пішли, що одна з претенденток несповна розуму. 

― Звісно, тітонько, ― сама скромність та невинність. ― Я просто дуже захопилась. Боюсь вас підвести.

Обличчя леді Спайк несподівано пом’якшується. 

― Гаразд, ― підбадьорливо плескає по передпліччю. ― Не хвилюйся. Все буде добре. 

Слуги починають розносити страви, наповнювати келихи. На щастя мені лиш зрідка треба допомога, і більше мої розмови тітку не бентежать. Основні прибори я запам’ятала ще вчора, лиш деякі підказує Бардальф. Тому здебільшого мовчу. Та з усіх сила намагаюсь поменше теревенити з Олвін, хоч це й дуже важко. Тітку злити не хочеться, але й нову знайому ображати теж. 

― Ну сьогодні я вже точно з ним потанцюю, ― захоплено шепоче на вухо. ― Є такі чутки, король планує з усіма потанцювати. Я аж тремчу від збентеження. Мабуть, як він мене торкнеться, зомлію. А ти? Тебе геть не хвилює танок з самим Бардальфом Десятим?

Знизую плечима. Не пояснювати ж їй, що мене лише нога хвилює, і як розібратись з тими проблемами, в які встряла.

― Чому така впевненість, що всіх запросить? Скільки нас усього?

― Ну, ― морщить тонке чоло. ― Мій дядько, скажімо так, не остання людина при дворі… А претенденток одинадцять, не так уже й багато.

― Мало, я б сказала, ― уже я задумливо суплюсь.

Знизує плечима.

― Хтось щасливо заміжній, хтось ще не доріс, хтось навпаки, не факт, що по віку здатний завагітніти і виносити дитя. 

Все одно, мені здається, що якось занадто мало. Не віриться, що на всю Аквіланю лиш десяток вдалось нашкребти. 

Вечеря непомітно, за розмовами, завершується, а танці розпочинаються. 

Ми знову мігруємо в бальну залу, і я знову тихенько влаштовуюсь біля стіни. Тітонька цього разу не відходить від мене ні на крок, аргументуючи це хворою ногою ― раптом мені потрібна буде допомога. Я в цьому сумніваюсь, але покірно киваю. Хоч і знаю, на що себе прирікаю. А саме на цілий вечір ремствувань і стогонів, що тільки я могла пошкодити ногу в такий відповідальний момент. 

Настільки намагаюсь уникнути цих жахливих нотацій, що вже й до привида не прислухаюсь, який радить випрямити спину і тримати підборіддя вище. Навіть очі заплющую, щоб ще й не бачити засмучену та пригнічену родичку. Й зовсім не помічаю, як раптом довкола запановує глуха тиша, така об’ємна, що здається можна ложкою їсти. І несподівано чую кахикання. 

Поволі підіймаю повіки й ледь щелепу не гублю. Просто переді мною стоїть сам Бардальф Десятий, стріляє лукавими очиськами. Поруч тітка ледь чутно починає скімлити від збентеження. Навіть їжаку зрозуміло, що зараз відбудеться. А в мене нога…

― Реверанс, ― верещить в потилицю Другий, і я на підкошених колінах, ледь втримуючи рівновагу, схиляюсь у поклоні. 

― Ваша величність!

― Леді Бартлед! Дозвольте запросити вас на вальс… ― чується вже до болю знайомий, хрипкий, приємний голос.