Розділ 11

Сьогодні моя сукня ніжно-блакитна. Блакитні стрічки у волоссі й білі з блакитною вишивкою туфельки. Але, на жаль, доводиться їх відкласти й взути черевички. Черевички теж гарні, і зручні, але дійсно не пасують. 

Тітонька обходить мене на останок. Трохи смикає поділ, щоб повністю прикрити носочки черевиків, і, зрештою, залишається задоволена. 

― Годиться. Тільки слідкуй, щоб взуття було постійно прикрите, ― наставляє на останок.

А за кілька хвилин у дівері обережно стукає Брікс і оголошує, що час відправлятись на вечерю. 

Вдруге проходячи коридорами до зали, уже ретельніше їх вивчаю. І запам’ятовую зворотню дорогу на всяк випадок. Коли минаємо прохід у той самий коридор, де мене так необачно затягнув у нішу загадковий наречений, мимоволі з'являється думка ― сьогодні він це ж саме місце обере для побачення чи який інший потаємний куточок. 

Від згадки, що доведеться відмовити по вуха закоханому у Вайолет парубку, стає соромно. Але ж я його не кохаю, і обманювати не хочу. Проте зі сторони, певно, виглядатиму справжнісіньким стервом: проміняла бідного нареченого на можливість стати королевою або заманити у сіті якогось заможного вельможу. 

Розсідаємось за столом, як і минулого разу, певно місця тут вже закріплені за кожним з гостей. Й знову ліворуч сім’я Фінґер, а по праву руку Сміти. 

Тітка кидає погрозливий погляд в мою сторону, і я демонстративно закочую очі ― та зрозуміла я, зрозуміла, з Олвін спілкуватись зась. Але ж хіба моя мовчанка може спинити балакучу сусідку? 

― Я вчора після балу буквально без задніх ніг звалилась. Поїздка і вечеря так втомили. А ти? А тобі як спалось? ― закидує питаннями так, ніби ми вже сто років знайомі й встигли стати найліпшими подругами.

― Чудово, ― витискаю небагатослівне, тактовно натякаючи, що геть не налаштована на розмову. 

Я ж тут не дружбу шукаю, то навіщо зайвий раз дратувати родичку. 

― А сьогодні таки буде король, ― Олвін ігнорує мій “меседж” і щебече далі. ― Бачиш, нам ще вечеряти не подають. І високий стіл накритий… ― киває в сторону головного, найбільш вбраного столу на узвишші. 

― Минулого разу він теж був накритий… ― підмічаю.

― Приборів його величності та його світлості не було, ― заперечує.

― А… ― відкриваю рота й відразу ж стуляю, дивуючись спостережливості Олвін.

Певно вона дійсно захоплена Бардальфом Десятим, на відміну від мене, раз такі деталі встигає відстежити. 

― Ось! Дивись! Дивись! Глашатай уже приготувався оголошувати, ― штовхає мене в бік. ― Скоро ми його побачимо. Моє серце зараз просто вискочить із грудей! А твоє?

― Теж, ― вичавлюю крізь зуби й повертаюсь думками до вчорашнього вечора. 

Так і хочеться відповісти Олвін, що мене ні краплі не бентежить зустріч з королем. Вчора вона в мене вже була. На одинці… От тоді моє серце не тільки вистрибувало, а ще робило перевороти й танцювало гопака. А зараз, коли нас розділяє майже увесь зал та купа людей, почуваюсь принаймні в безпеці. Може його величність так і не дізнається, хто порушив його спокій. 

Звісно всі підіймаються, вітаючи монарха та його приближених. Я теж встаю, пильно спостерігаю за тим, як заповнюються місця за столом. Найближчих у Бардальфа не так вже й багато. Лиш мельком оглядаю еліту, відмічаю похмурого чоловіка з пильним цупким поглядом, від якого у мене мурашки повзуть хребтом, усміхнену рудоволосу дівчину поряд з ним і самого короля. Далі не дивлюсь, хто там, по ліву руку від нього. Чомусь погляд зупиняється на самому Бардальфі, наче якщо відведу очі, просто помру. Тепер можу ще краще роздивитись його, буквально кожну рису. Але прикипаю до його очей й наче загіпнотизована пірнаю у їх глибину. Тому що сам король теж не відриває від мене погляду. 

― Ох, великі Древні! Дівчинко, що ж ти робиш! ― чую вигук. 

Звісно, поруч привид. Не покинула мене команда Бардальфів. Але цей мені ні разу не знайомий, хоча портрет його бачила в галереї.
― Новенький? ― ледь помітно ворушу губами, щоб не привабити увагу сусідок. Насправді пересторога зайва. Що тітка, що Олвін вивчають королівське сімейство з увагою ученого, що намірився препарувати жабу. 

― Бардальф Другий, ― кланяється, ― до ваших послуг. 

Теж ледь помітно схиляю голову. Більш відверто демонструвати вітання не насмілююсь. На щастя, привид усе розуміє. 

― То що ж я роблю? ― повертаюсь до вигуку. Цікаво, що так обурило Бардальфа Другого, я за собою ніяких негожих дій не помітила.

― Так відверто дивитись королю у вічі наче запросити до себе в ліжко, ― роздуває трохи пухкі щоки. ― Невже не розумієш?

Шоковано відкриваю рота.

― Навіть і в думках не було! ― щоки зрадницьки червоніють. ― Це що правило?

― Закон. Неписаний, ― видає похмуро. ― Скромні дівчата мають соромитись і погляд підійняти.

Пирхаю. В цю мить розумію, що доля звела мене з тітонькою номер два, у чоловічій особі. Ух, ці прибічники архаїзму. Сподіваюсь, сам Десятий так не вважає…

― Як на мене, кому погляд важко підійняти, тому є що приховувати, ― вперто задираю носа.

― Всім є що приховувати, ― шепоче на вухо, прозоро натякаючи, що і я не безневинне ягня.

Знічено опускаю очі. Доводиться погодитись.

― Що ти там бурмочеш? ― несподівано відчуваю щипок у бік. 

Здригаюсь, тітка злісно шипить. 

― До кого говориш?

Трохи лякаюсь, хоч за цей час мала б натренуватись відбріхуватись.

― До себе. Повторюю загальноприйняті фрази у світській розмові. Ті, яким ви навчали, тітонько. Боюсь призабути, ― знаходжу в собі сили невинно покліпати віями. Аби тільки повірила. 

― То тихше повторюй. Ще не вистачало, щоб чутки пішли, що одна з претенденток несповна розуму. 

― Звісно, тітонько, ― сама скромність та невинність. ― Я просто дуже захопилась. Боюсь вас підвести.

Обличчя леді Спайк несподівано пом’якшується. 

― Гаразд, ― підбадьорливо плескає по передпліччю. ― Не хвилюйся. Все буде добре.