10.2

***

Зацікавлено поглядаю на записку. Хто міг написати. Невже, таємний наречений. Але ж це було б занадто ризиково. Якщо мені не зраджує пам'ять, він особисто наставляв мене поводитись якомога звичніше і боявся тітки, як вогню. 

Кидаю обережний погляд на служницю. І вона? Чому допомагає. І чи допомагає, можливо, як тільки вийде з кімнати, одразу побіжить докладати кому слід. 

Проте Кайра стоїть і далі, щоб мене тітка не бачила. Не дивиться на мене, старанно викладає печиво у вазочку, щоб воно стало ідеальною квіткою. 

Беру у руки записку, але вагаюсь. Папір наче обпікає, не хочу читати, відчуваю, там щось, що принесе додаткові проблеми. Можливо варто показати, що мені байдуже. А, можливо, варто відкрити, щоб бодай щось прояснити. 

― Хто тобі це дав? ― нахмурившись, шепочу.

Кайра кидає обережний погляд на тітку. Та, відклавши чай на приліжковий столик, лежить приклавши долоню до лоба й заплющивши очі. 

― Я не знаю, леді.

― Не знаєш?

― Було темно, а джентльмен тримав обличчя в тіні. Сказав, що ви зрозумієте. 

Закушую губу. Таки наречений. 

― Нас ніхто не бачив, леді, ― запевняє.

Чому допомагає, от питання. Від щирої душі, чи втирається в довіру. Може й від щирої, та якщо король спитає, не насмілиться брехати, щоб мене вигородити. Хай краще нічого не знає. 

― Гаразд, Кайра. Дякую, ― холодно киваю. 

Демонстративно відкладаю записку й приймаюсь за чай, наче мені байдуже. Що вона скаже ― передала послання, яке леді не прочитала? Отже, нічого надважливого там не було. Та й любовні записки з такими емоціями точно не очікують. 

Але внутрішньо злюсь. Невже наречений Вайолет настільки бовдур, і не розуміє, як підставляє кохану. Взагалі, їх двох. Чи гадає, що лише тітка може бути джерелом небезпеки.

Кайра відходить, береться за звичні клопоти, я повільно допиваю чай. До канапок та печива навіть не торкаюсь. Апетит геть пропав. Наче мені хвилювань замало.

― Зроби мені ванну, ― наказую, врешті дещо вигадавши.

Дуже незвично керувати іншою людиною, досі відчуваю ніяковість, яку доводиться щоразу долати. 

― Хочеться трохи відпочити перед вечерею.Та заспокоїти нерви. 

― Як накажете, міледі, ― з готовністю киває. ― Я ще ефірних олій, заспокійливих візьму. Гадаю вам в нагоді стане. Якщо, звісно, бажаєте, ― трохи знічено пропонує.

― Буду вдячна, Кайро, ― посміхаюсь. 

― Неодмінно бери! ― подає голос тітка. ― Мені вони також не завадять, дівчино. Така напруга… просто в повітрі відчувається. Здається в мене починається мігрень. І як маю пережити вечерю! 

На стогони тітоньки я вже майже не звертаю уваги, зрозуміла, що їй до вподоби грати хворобливу. 

― То може зостанетесь тут на вечерю? ― осмілююсь запропонувати.

Чим викликаю надзвичайне обурення.

― Що б ти там нашу родину зганьбила? 

Знизую плечима. Очікувана реакція.

Кайра швидко прибирає зі столу, допомагає переодягнутись у халат і відправляється набирати воду. А я непомітно ховаю записку в кишеню халата. У мене вже з’явився план, як прочитати її насамоті, і подумати, що робити далі. 

Тому, коли опиняюсь у ванній та опускаюсь у воду, вкритою пишною білою піною, наче байдуже наказую.

― Кайро, я гадаю, моя тітонька не дуже добре себе почуває. Можливо ти у когось візьмеш порошки від голови, або полікуєш її сама? ― обережно з-під вій спостерігаю за реакцією служниці. ― Я тут поки відпочину. А через пів годинки приходь.

― Але ж, міледі… ― ошелешено кліпає віями.

― Розумієш, ― тихо, по-змовницьки промовляю. ― Я дуже хвилююсь. А тут тітонька. Теж хвилюється, ― нервово пожовую губу. ― І намагається повчати. Ти ж помітила? А мені так хочеться бодай пів годинки побути в тиші. Можеш допомогти?

― Звісно леді. Як накажете, ― покірно кланяється.

― Це не наказ, ― роблю тон якомога м’якшим. ― Це скоріше прохання. Допоможеш? ― дивлюсь з надією.

― Так, леді! ― послужливо киває.

― Дякую! 

― Я відволічу леді Спайк, і попіклуюсь про неї. 

― Це чудово! Впевнена, кращої за тебе помічниці містер Брікс був би не в змозі знайти. 

Кайра червоніє від задоволення. А я радо її хвалю, аби вона хоч на трохи позабула про ту записку. 

А як тільки дівчина зникає за дверима, тягнусь до халата, недбало кинутого на тумбу, і витягую з кишені листок. Поспіхом відкриваю, кожна хвилина на рахунку. 

“Плани змінились. Треба поспішати. Сьогодні.”, ― оголошує послання. 

Записка без підпису, без будь-яких пояснень. Проте Вайолет би зрозуміла. Навіть я здогадуюсь. Отже, наречений з якоїсь причини вирішив діяти. Щось його спонукало змінити плани. І що мені робити тепер? Адже я розраховувала, що в мене на розв'язання цього питання є щонайменше доба. 

Обережно опускаю листок у воду, слідкую, як поступово розпливаються чорнила й записка перетворюється на сіру ганчірочку. Лиш тоді зминаю її в липку кульку та викидаю у сміття. 

Єдине, у чому впевнена на сто відсотків ― заміж я не хочу і тікати нікуди не буду. Але тепер це треба повідомити закоханому чоловіку, який уже розпланував наше життя на кілька десятків років наперед, включно з іменами наших дітей та внуків. 

Нареченого шкода, уявляю як йому буде боляче. Але це рішення правильне. Я його не кохаю, і він мене також. Насправді його Вайолет померла, а я геть інша дівчина. Тільки от як йому це пояснити, не відкриваючи, що я потраплянка. 

Від автора!

Вітаю, мої любі! Я рада, що книга вам подобається, мені дуже приємно, що ви так бурхливо обговорюєте в коментарях долю Віолетти та короля. А тут ще привиди і наречений. І Древні, як завжди щось замислили. Моїм потраплянкам не солодко живеться, принаймні на початку історії))) Дякую вам за увагу та сердечка до книги. А хто забув, тицяйте на вподобайку та не забудьте підписатись на автора. У мене ще багато історій для вас!