Розділ 10

Час до вечора перетворюється на суцільні тортури.

― Вайолет, ― гарчить тітонька втрачаючи терпець. ― Ти ще більш розсіяна, ніж завжди. Невже так важко запам’ятати, що у леді Дан треба питати про її собак. А у леді Двайн, про її чудового малюка, а не навпаки. Ти зганьбиш мене, і сім’ю, відчуваю серцем…

Вона обмахується віялом, наче ось-ось зомліє, а я буравлю поглядом сукню на колінах. Я навіть не уявляю, про кого йдеться, а прізвища настільки схожі, що миттю плутаються в голові. І це, зважаючи на те, що там іще з десяток нових, які варто запам’ятати. 

― І не смій говорити з Олвін. Ти чула. Впевнена, вона зі своєю матінкою вже давно розпланувала, як усуватиме конкурентів. 

Зітхаю. Про Олвін я зрозуміла ще минулого разу, проте інтуїція чомусь мовчить на рахунок неї. Дівчина здається цілком милою та доброю. На відміну від решти, не намагається щось з себе вдавати, та звеличуватись за рахунок інших. Проте я можу й помилятись, звісно. Не настільки багато ми спілкувались. 

― І останнє, ― кидає крадькома погляд в сторону Кайри, що шурхотить чимось у гардеробній. ― Не смій наближатись до нього. Ні на крок, ні на пів кроку. Не приведи Древні, чимось видаси себе… Всі мають очі, а по тобі можна читати, як по відкритій книзі. 

Ці слова вона шепоче поспіхом і досить тихо. Але я чую все, до останнього. І з радістю б пообіцяла, бо проблеми мені не потрібні, якби ще знала, до кого не наближатись. Мій таємний наречений поки в мене в голові не отримав рис. Ним може виявитись будь-хто з натовпу. Як взнати, кого відшивати, а кому посміхатись. Адже тітка суворо наказала не пропускати жодного танцю, чомусь упевнена, якщо буду популярною серед молодих джентльменів, то й короля більша ймовірність зацікавити.

А, між іншим, танці досі для мене просто неподоланна перепона. Не реально до вечора вивчити бодай один з них, а їх не менше десятка. Єдиний вихід, просто не танцювати, але з якого приводу…

Поки тітка й далі бубонить собі настанови, вже цього разу про решту учасниць, я намагаюсь вигадати причину, з якої не танцюватиму. Може ногу пошкодити, погляд падає на щиколотки, що видніються з-під подолу, навіть трохи випрямляю ноги, щоб поглянути уважніше. Яку буде не шкода: праву чи ліву… 

Закусую губу, шкода обидві. Болю я боюсь, а вдавати травму небезпечно, маги можуть розкусити. 

Зрештою люба тітонька таки втомлюється від своєї довгої оповіді й встає, я залишаюсь сидіти на стільці, опустивши голову. З усіх сил вдаю, що добряче задумалась над кожною з її порад. 

― Щось у горлі пересохло, ― видає вона. ― Кайра, принеси чаю.

Служниця, вклонившись, щось пищить у відповідь та поспішає виконати доручення. 

― А я поки приляжу, голова розболілась. Виховувати дітей це такі тортури, ― демонстративно притуляє долоню до лоба. ― Невдячна робота, невдячна! ― ремствує, й прилягає на ліжко. 

Я відвертаюсь й втуплююсь у вікно, спершись щокою на руку. Сонячний ранок перейшов у сонячний день, і вкриті снігом дерева виблискують, наче всипані діамантовою крихтою. В таку погоду гуляти одне задоволення, або кататись з гірки на санях чи тарілці. Я так любила ці розваги у дитинстві, а потім з сестричкою малою. Завжди радо брала її на прогулянки, а потім ми, мокрі й задоволені, вертались у кватиру, пили гарячий чай з лимоном і імбиром, їли смаколики й дивились “Холодне серце” вдесяте по колу. 

В очах щипає, в серці ниє. Сподіваюсь вони, на відміну від мене, таки після смерті потрапили в рай. І моя Манюня зараз не бореться за життя в якомусь страшному невідомому світі…

Задумавшись, навіть не помічаю, як вертається Кайра. Розкладає на столі чай з чашками, вазочку з печивом та канапками. Наливає тітоньці у чашку гарячий напій та підносить до ліжка. Потім мені. Але поставивши чай переді мною, несподівано тихо шепоче.

― Леді…

Підіймаю погляд. 

― Це вам! ― разом з чашкою опускає переді мною невеличкий згорнутий квадратиком папірець й стає так, щоб затулити від тітки.