Розділ 10

Час до вечора перетворюється на суцільні тортури.

― Вайолет, ― гарчить тітонька втрачаючи терпець. ― Ти ще більш розсіяна, ніж завжди. Невже так важко запам’ятати, що у леді Дан треба питати про її собак. А у леді Двайн, про її чудового малюка, а не навпаки. Ти зганьбиш мене, і сім’ю, відчуваю серцем…

Вона обмахується віялом, наче ось-ось зомліє, а я буравлю поглядом сукню на колінах. Я навіть не уявляю, про кого йдеться, а прізвища настільки схожі, що миттю плутаються в голові. І це, зважаючи на те, що там іще з десяток нових, які варто запам’ятати. 

― І не смій говорити з Олвін. Ти чула. Впевнена, вона зі своєю матінкою вже давно розпланувала, як усуватиме конкурентів. 

Зітхаю. Про Олвін я зрозуміла ще минулого разу, проте інтуїція чомусь мовчить на рахунок неї. Дівчина здається цілком милою та доброю. На відміну від решти, не намагається щось з себе вдавати, та звеличуватись за рахунок інших. Проте я можу й помилятись, звісно. Не настільки багато ми спілкувались. 

― І останнє, ― кидає крадькома погляд в сторону Кайри, що шурхотить чимось у гардеробній. ― Не смій наближатись до нього. Ні на крок, ні на пів кроку. Не приведи Древні, чимось видаси себе… Всі мають очі, а по тобі можна читати, як по відкритій книзі. 

Ці слова вона шепоче поспіхом і досить тихо. Але я чую все, до останнього. І з радістю б пообіцяла, бо проблеми мені не потрібні, якби ще знала, до кого не наближатись. Мій таємний наречений поки в мене в голові не отримав рис. Ним може виявитись будь-хто з натовпу. Як взнати, кого відшивати, а кому посміхатись. Адже тітка суворо наказала не пропускати жодного танцю, чомусь упевнена, якщо буду популярною серед молодих джентльменів, то й короля більша ймовірність зацікавити.

А, між іншим, танці досі для мене просто неподоланна перепона. Не реально до вечора вивчити бодай один з них, а їх не менше десятка. Єдиний вихід, просто не танцювати, але з якого приводу…

Поки тітка й далі бубонить собі настанови, вже цього разу про решту учасниць, я намагаюсь вигадати причину, з якої не танцюватиму. Може ногу пошкодити, погляд падає на щиколотки, що видніються з-під подолу, навіть трохи випрямляю ноги, щоб поглянути уважніше. Яку буде не шкода: праву чи ліву… 

Закусую губу, шкода обидві. Болю я боюсь, а вдавати травму небезпечно, маги можуть розкусити. 

Зрештою люба тітонька таки втомлюється від своєї довгої оповіді й встає, я залишаюсь сидіти на стільці, опустивши голову. З усіх сил вдаю, що добряче задумалась над кожною з її порад. 

― Щось у горлі пересохло, ― видає вона. ― Кайра, принеси чаю.

Служниця, вклонившись, щось пищить у відповідь та поспішає виконати доручення. 

― А я поки приляжу, голова розболілась. Виховувати дітей це такі тортури, ― демонстративно притуляє долоню до лоба. ― Невдячна робота, невдячна! ― ремствує, й прилягає на ліжко. 

Я відвертаюсь й втуплююсь у вікно, спершись щокою на руку. Сонячний ранок перейшов у сонячний день, і вкриті снігом дерева виблискують, наче всипані діамантовою крихтою. В таку погоду гуляти одне задоволення, або кататись з гірки на санях чи тарілці. Я так любила ці розваги у дитинстві, а потім з сестричкою малою. Завжди радо брала її на прогулянки, а потім ми, мокрі й задоволені, вертались у кватиру, пили гарячий чай з лимоном і імбиром, їли смаколики й дивились “Холодне серце” вдесяте по колу. 

В очах щипає, в серці ниє. Сподіваюсь вони, на відміну від мене, таки після смерті потрапили в рай. І моя Манюня зараз не бореться за життя в якомусь страшному невідомому світі…

Задумавшись, навіть не помічаю, як вертається Кайра. Розкладає на столі чай з чашками, вазочку з печивом та канапками. Наливає тітоньці у чашку гарячий напій та підносить до ліжка. Потім мені. Але поставивши чай переді мною, несподівано тихо шепоче.

― Леді…

Підіймаю погляд. 

― Це вам! ― разом з чашкою опускає переді мною невеличкий згорнутий квадратиком папірець й стає так, щоб затулити від тітки.

Зацікавлено поглядаю на записку. Хто міг написати. Невже, таємний наречений. Але ж це було б занадто ризиково. Якщо мені не зраджує пам'ять, він особисто наставляв мене поводитись якомога звичніше і боявся тітки, як вогню. 

Кидаю обережний погляд на служницю. І вона? Чому допомагає. І чи допомагає, можливо, як тільки вийде з кімнати, одразу побіжить докладати кому слід. 

Проте Кайра стоїть і далі, щоб мене тітка не бачила. Не дивиться на мене, старанно викладає печиво у вазочку, щоб воно стало ідеальною квіткою. 

Беру у руки записку, але вагаюсь. Папір наче обпікає, не хочу читати, відчуваю, там щось, що принесе додаткові проблеми. Можливо варто показати, що мені байдуже. А, можливо, варто відкрити, щоб бодай щось прояснити. 

― Хто тобі це дав? ― нахмурившись, шепочу.

Кайра кидає обережний погляд на тітку. Та, відклавши чай на приліжковий столик, лежить приклавши долоню до лоба й заплющивши очі. 

― Я не знаю, леді.

― Не знаєш?

― Було темно, а джентльмен тримав обличчя в тіні. Сказав, що ви зрозумієте. 

Закушую губу. Таки наречений. 

― Нас ніхто не бачив, леді, ― запевняє.

Чому допомагає, от питання. Від щирої душі, чи втирається в довіру. Може й від щирої, та якщо король спитає, не насмілиться брехати, щоб мене вигородити. Хай краще нічого не знає. 

― Гаразд, Кайра. Дякую, ― холодно киваю. 

Демонстративно відкладаю записку й приймаюсь за чай, наче мені байдуже. Що вона скаже ― передала послання, яке леді не прочитала? Отже, нічого надважливого там не було. Та й любовні записки з такими емоціями точно не очікують. 

Але внутрішньо злюсь. Невже наречений Вайолет настільки бовдур, і не розуміє, як підставляє кохану. Взагалі, їх двох. Чи гадає, що лише тітка може бути джерелом небезпеки.

Кайра відходить, береться за звичні клопоти, я повільно допиваю чай. До канапок та печива навіть не торкаюсь. Апетит геть пропав. Наче мені хвилювань замало.