9.3

***

Вскакую з крісла, наче пружина під сідницями. Книга, про яку вже встигла забути, з глухим стукотом падає на підлогу. Підійняти не наважуюсь. Нервово обсмикую сукню та кидаю стривожений погляд на П’ятого. Він дивиться на тітку з цікавістю. А вона… вона крізь нього. Не бачить зовсім. То в чому ж річ? І що мені говорити? Зізнатись? 

Рум’янець заливає щоки.

― Чого мовчиш? ― впирає руки в боки. Оглядається на двері, перевіряючи чи зачинені, й знову на мене. ― Де ти його сховала?

А я знову дивлюсь на привида.

― Ніде, ― обережно відповідаю. ― Тітонько, в чому річ? Я просто прийшла почитати, ― якомога невинніше кліпаю очима.

― Почитати? ― пирхає. ― Це ж відколи ти захопилась читанням, Вайолет? Не замилюй мені очі, я знаю тебе як облуплену. Де він?

― Та хто ж?

Погляд тітки оглядає книжкові шафи, наче на полицях серед старовинних талмудів міг хтось зачаїтись, обходить найближчий стелаж. 

― Кого ви шукаєте?

Вже й мене розбирає цікавість. Невже тітці відомо, що я розмовляю з привидами. А може й завжди було відомо, може це дар Вайолет. Як вона там виразилась, як облуплену мене знає. Отже, я, точніше бідолашна Вайолет, й раніше чудила.

― А то ти не знаєш!

Знову кидаю ошелешений погляд на П’ятого. Він теж здивований, й,  разом з тим, видно, що ситуація його забавляє. Губи посмикуються в ледь стримуваній усмішці.

Насуплююсь. А чи не кепкують з мене часом…

― Вайолет! Не примушуй мене називати це вголос. Ввімкни голову нарешті! ― кидає роздратовано. ― Чи ти думаєш в королівському палаці настільки безпечно затискатись по кутках, як у віддаленому маєтку в глухій провінції? Мізки тобі для чого дані?

Гнівна оповідь ображає й злить. Але я раптово розумію про що вона. Не про привида, не про здібності. Про нареченого. Тітці відомо про щирі почуття закоханих і вона пасе племінницю, аби та не натворила дурниць. Звісно, якщо до короля дійде, що репутація однієї з претенденток заплямована стосунками, ні про весілля можна й не мріяти. 

Все стає на місця. Тільки дивує, те, що я могла забути про таку важливу деталь. І от що мені тепер робити з несподіваним коханим, який запланував втечу та одруження?

― Я тут сама! ― впевнено відповідаю. ― Мене провів сюди Оргден Брікс, і відтоді я не виходила з приміщення. А єдиним, хто сюди заходив, були ви, тітонько. Це підтвердить будь-хто з лакеїв на вході. 

Моя чітка докладна відповідь трохи заспокоює родичку. Проте вона все одно підозріло мружиться і кидає уважні погляди довкола. 

― Я говорю чистісіньку правду. Жодної живої душі окрім нас тут нема, клянусь пам'яттю Древніх.

Говорю палко й гаряче. Ні краплі не брешу. Король давно вже не живий. Хоча інколи мені здається, що набагато живіший за мене.

― Гаразд, Вайолет, ― врешті заспокоюється. ― З цим усім я геть забула найважливіше. Сьогодні прибув вісник від його величності. Король бажає поспілкуватись з кожною з претенденток окремо. Й твоя аудієнція назначена на завтра. Нам треба підготуватись. Тож лишай книги й ходімо в кімнату. 

Наказ звучить чітко, я не смію ослухатись.

― Я їх з собою заберу, ― згрібаю стопку й кидаю запитальний погляд на п’ятого. Він киває, отже можна.

А в самої крутиться в голові, як пережити тепер цю аудієнцію. король буде розпитувати щось особисте, або щось, навпаки, відоме усім в Аквіланії, а я ж ні в зуб ногою. Що робити? Хіба привиди допоможуть…

― Забирай, і ворушись, ― відрізає. ― У нас багато роботи. Скоро будеш бесідувати з королем, а я не тішу себе сподіваннями, що ти порозумнішала за останні кілька днів. Твої таланти у світській бесіді досить посередні. 

Червонію від образи, але що маю казати. Скоріш за все, навіть навпаки, все що знала ― забула. Й покірно слідую за леді Спайк.