9.2

***

― Дружина ваша теж так думає? ― мимоволі обурююсь. Хоч звісно й знаю, що серед аристократії вірність не в пошані.

― Дружина, ― задумливо дивиться кудись вдалечінь. ― Аделіна померла, подарувавши мені сина… Якби вона була жива, можливо… я б не шукав її у кожній з інших жінок.

Сумний погляд змушує присоромитись. Ось так я, нетактовно, з поспішними висновками… Дуже незручно.

― Співчуваю… ― знічено прикушую губу.

― Минулось, ― струшує головою. ― То що на рахунок тебе, Квіточко?

Переводить тему. І я не заперечую.

― А що на рахунок мене? ― здіймаю брови.

― Мета приходу в бібліотеку?

― Хоч трохи дізнатись про світ. 

― Тоді дозволь допомогти…

Привид підходить до одного зі стелажів, підіймає руку та легко вимахує. 

Кілька книжок з тихим шурхотом висуваються з полиць та планерують додолу.

― Лови, Квіточко! ― наказує.

Я ледь встигаю схопити важкенькі талмуди, ошелешена демонстрацією здібностей. Не думала, що й привиди можуть магічити. 

― На перший раз згодиться, ― вирішує.

Хмурюсь, розглядаючи пістряві обкладинки.

― Казки? Легенди?

― Вважаєш, треба було тобі дати філософські трактати Октавуса Ерійського.

Уже сама назва “філософські трактати” трохи кидає в дрижаки. Дякую, наїлась такого донесхочу ще за часів навчання у виші.

― Ні, ні, якщо ви вважаєте, ― не закінчую думку, розгортаючи книгу.

Міфи та казки для дітей починаючи зі створення світу. Цікаво… 

― Ну, загалом, ти хоч матимеш уявлення про загальні вірування, ― чеше підборіддя. ― Те, що інші взнають ледь не з молоком матері, тобі доведеться учити самій. Але впевнений, ти справишся. 

― Ага, ― бурчу. Я от ні крапельки не впевнена. Хоча втішно, що король про мене такої високої думки.

― Ну, а що не знайдеш, то я підкажу та розкажу. 

Киваю. Вмощуюсь в найближчому кріслі, влаштовую книгу на колінах. Не сумніваюсь, пояснювати доведеться багато чого.

― Ти звісно, сприймай це все не як істину, а скоріше наші традиційні вірування. Але, як знаєш, у кожному міфі є частка правди. Те, що поштовх нашій цивілізації дали Древні, то можеш бути певна.

Погляд падає на першу сторінку. Де зображений дивний чоловік. Високий, м’язистий, проте досить худощавий. Довге волосся спадає нижче лопаток. У руці меч. А от вуха трохи загострені, наче ельфійські. І хоч ілюстрація чорно-біла, цілком помітно, що колір його шкіри темніший, ніж заведено, сіруватий.

― А хто такі ці древні?

― Прочитаєш ― взнаєш, ― усміхається.

― Вам важко сказати? ― насуплююсь.

― Та не важко. Просто розповідач з мене так собі. Я захоплююсь мистецтвом, живу ним. Але, на жаль, внести свій внесок в його розвиток не можу. Доводиться задовольнятися роллю поціновувача. 

Кидаю на нього підозріливий погляд.

― То що тобі розповісти? Про древніх? 

Киваю, радіючи, що добилась свого. Цікаво ж послухати. Почитати я й наодинці можу.

― Це зараз їх так називають. За часів першого короля їх називали Первородними. Першими жителями Ласфарії, які з’явились тут ледь не з початку створення. Звісно, цього напевно ніхто сказати не може, адже свідків подій не відшукаєш. А проте, Древні-Первородні вважали себе саме такими. І мали чим пишатись ― магією та здібностями. Кажуть, приплили вони на наш континент на трьох великих кораблях. Та навчили людей всього, чого знали, а на останок найдостойніших наділили магією.

― Як наділили? ― з трудом уявляю собі ритуал.

Гмикає.

― Цього ніхто не знає. Та я підозрюю, так завуальовано для дитячих голів пояснили появу напівкровок. Нащадків людей та древніх.

― Тобто древні… е-е-е… первородні взяли шлюб…

Дивиться на мене, як на маленьку.

― Шлюб? Ти це так чемно сказала, Квіточко.  Взяли… Тільки не шлюб… Негоже їм ріднитись з нижчими. На ложе собі людських жінок узяли або чоловіків... створили роди. Тому аристократи й дорожать своєю кров’ю, в ній магія Древніх. І передається вона лише від батька й до сина.

― Чому?

― Жінок-магинь немає. Жінка йде з роду в рід, й не має виносити й змішувати здібності. Торнтони менталісти, й будуть ними завжди, Спайки ― ілюзіоністи… Уяви, який би безлад почався, якби, до прикладу, серед Спайків народився стихійник Сімонс? Сподіваюсь, ти це розумієш. Покручі нікому не потрібні. Магія від цього слабшає. Приклад ― простолюдини. Слабенькі здібності, Таланти сумнівні. Але, мушу визнати, слуги серед таких в ціні…. 

Кусаю губи.

― Отже, це вам залишили Древні. Але для чого? А чому суть була? Не зрозумійте мене невірно, але морочитись з жалюгідними людьми? Учити, спонукати до розвитку, ділитись секретами…

― Можливо, їм було нудно. Розваги? Чи альтруїзм…

Пирхаю.

― Та я теж не вірю, Квіточко, ― гмикає й собі. ― Але щось їх спонукало на це, і ми їм дуже вдячні… Проте…

П’ятий ще щось хоче сказати, але в цю мить двері відчиняються, і в бібліотеку несподівано залітає тітонька.

― Вайолет! Нестерпне дівчисько! ― гнівно виблискує очима. ― Ти з ким тут говориш? Ану зізнавайся!