Розділ 9

Обертаюсь так різко, що паморочиться в голові. 

― Хто тут? ― голосно питаю. Якщо це черговий привид, то мої нерви вже на межі. 

Але у відповідь тиша. Хоча й відчуття погляду не зникає. Тільки притлумлюється, як камінчик, що залетів у черевик, муляє, але не болить. 

А може це моя фантазія розгулялась? Ну, правда... Цілком можливо, що це параноя. Воно й не дивно, що я потихеньку дахом їду. Той дах у будь-кого б поїхав в аналогічній  ситуації.

Пересмикую плечима, наче скидаю з себе неприємні відчуття, й знову берусь походжати біля стелажів. З чого ж почати? З історії, географії? Мимоволі морщусь. Пам’ятаю ці талмуди в нашому світі. Якщо щось подібне доведеться читати тут, то мене на довго не вистачить. І до речі, про читання? А я вмію? Підпис було важко розібрати, але він напівстертий. А звичайний текст?

Тягнусь до найближчої книги. Розгортаю на першій-ліпшій сторінці. Кажуть, навіть гадання таке є. От і перевіримо. І навики читання, і свою долю узнаю, гмикаю подумки. 

Книга розгортається наче знехотя, у першу мить рядочки здаються сірими смугами, але поступово символи набувають обрисів, а потім і значення. І я несподівано розумію, що… розумію все. Хоч і усвідомлюю, що букви не такі, звуки теж. І слова геть чужі. В голові ж я й далі думаю українською. 

― І за спиною у тебе виростуть крила. Одне чорне, а інше біле. Щоб літати працюй обома… ― пошепки читаю й насуплююсь. А це до чого. Нісенітниця якась. 

Закриваю книгу й кладу на місце. Ну, принаймні, що можу сказати напевно, це точно не історія Аквіланії, і не географія. Залишилось переглянути ще яку тисячу другу.

Та я тут сконаю, поки шукатиму ― несподівано розумію. Мабуть, таки варто скористатись послугами привида. 

І як тільки встигаю подумати, як відчуваю легенький холодок, що повзе оголеними передпліччями, а дрібні волосинки на руках стають дибки. 

― Не потурбував? ― впізнаю голос П’ятого.

― Ні, ― повертаюсь. ― Ви вчасно. 

Навіть не приховую, як рада бачити. Його покійна величність явно не очікує такої широкої посмішки.

― Як ти? ― прискіпливо дивиться в очі. Наче перевіряє, чи бува, з глузду не з’їхала від недавніх новин.

― Погано, ― зізнаюсь. ― Але повинно стати краще. Згодом. Напевно. ― відвертаюсь, й знову пробігаю очима корінці книг. 

― Обов’язково стане, ― обіцяє. Втішає. ― Я, повір, теж був шокований. Глянь на мене? Я ж іще й пів століття не прожив, а вже покинув світ живих.

― Справді? А чому? ― виривається.

Й в ту ж саму мить затуляю долонями рота. От балакуха.

― Вибачте, вам, мабуть, важко про це говорити…

― Та чому ж… ― знизує плечима. ― Стільки води утекло. До того ж ― поправляє перуку. ― Привидом я вперше відчув, наскільки вільним можна бути. Повір, такого я навіть у дитинстві не відчував. Скільки пам’ятаю, наді мною нависав обов’язок. А тут, ― розводить руками й гмикає.

― Нічого не нависає? ― підіймаю брови, закінчуючи фразу. 

― Майже нічого, ― підморгує. 

Дійсно, розумію, що виглядає він значно молодшим за своїх колег по нещастю. 

― Чесно кажучи, кожен привид з радістю розповість історію своєї смерті. Кожен... Якщо звісно, її пам’ятає. Я, до прикладу, загинув у ліжку. Від отрути… Кляті жінки!

― Вас дружина отруїла? ― перелякано округлюю очі.

― Коханка. Ревниве стерво… Я ж король. Я не можу належати одній!