Розділ 9

Обертаюсь так різко, що паморочиться в голові. 

― Хто тут? ― голосно питаю. Якщо це черговий привид, то мої нерви вже на межі. 

Але у відповідь тиша. Хоча й відчуття погляду не зникає. Тільки притлумлюється, як камінчик, що залетів у черевик, муляє, але не болить. 

А може це моя фантазія розгулялась? Ну, правда... Цілком можливо, що це параноя. Воно й не дивно, що я потихеньку дахом їду. Той дах у будь-кого б поїхав в аналогічній  ситуації.

Пересмикую плечима, наче скидаю з себе неприємні відчуття, й знову берусь походжати біля стелажів. З чого ж почати? З історії, географії? Мимоволі морщусь. Пам’ятаю ці талмуди в нашому світі. Якщо щось подібне доведеться читати тут, то мене на довго не вистачить. І до речі, про читання? А я вмію? Підпис було важко розібрати, але він напівстертий. А звичайний текст?

Тягнусь до найближчої книги. Розгортаю на першій-ліпшій сторінці. Кажуть, навіть гадання таке є. От і перевіримо. І навики читання, і свою долю узнаю, гмикаю подумки. 

Книга розгортається наче знехотя, у першу мить рядочки здаються сірими смугами, але поступово символи набувають обрисів, а потім і значення. І я несподівано розумію, що… розумію все. Хоч і усвідомлюю, що букви не такі, звуки теж. І слова геть чужі. В голові ж я й далі думаю українською. 

― І за спиною у тебе виростуть крила. Одне чорне, а інше біле. Щоб літати працюй обома… ― пошепки читаю й насуплююсь. А це до чого. Нісенітниця якась. 

Закриваю книгу й кладу на місце. Ну принаймні що можу сказати напевно, це точно не історія Аквіланії, і не географія. Залишилось переглянути ще яку тисячу другу.

Та я тут сконаю, поки шукатиму ― несподівано розумію. Мабуть, таки варто скористатись послугами привида. 

І як тільки встигаю подумати, як відчуваю легенький холодок, що повзе оголеними передпліччями, а дрібні волосинки на руках стають дибки. 

― Не потурбував? ― впізнаю голос П’ятого.

― Ні, ― повертаюсь. ― Ви вчасно. 

Навіть не приховую, як рада бачити. Його покійна величність явно не очікує такої широкої посмішки.

― Як ти? ― прискіпливо дивиться в очі. Наче перевіряє, чи бува, з глузду не з’їхала від недавніх новин.

― Погано, ― зізнаюсь. ― Але повинно стати краще. Згодом. Напевно. ― відвертаюсь, й знову пробігаю очима корінці книг. 

― Обов’язково стане, ― обіцяє. Втішає. ― Я, повір, теж був шокований. Глянь на мене? Я ж іще й пів століття не прожив, а вже покинув світ живих.

― Справді? А чому? ― виривається.

Й в ту ж саму мить затуляю долонями рота. От балакуха.

― Вибачте, вам, мабуть, важко про це говорити…

― Та чому ж… ― знизує плечима. ― Стільки води утекло. До того ж ― поправляє перуку. ― Привидом я вперше відчув, наскільки вільним можна бути. Повір, такого я навіть у дитинстві не відчував. Скільки пам’ятаю, наді мною нависав обов’язок. А тут, ― розводить руками й гмикає.

― Нічого не нависає? ― підіймаю брови, закінчуючи фразу. 

― Майже нічого, ― підморгує. 

Дійсно, розумію, що виглядає він значно молодшим за своїх колег по нещастю. 

― Чесно кажучи, кожен привид з радістю розповість історію своєї смерті. Кожен... Якщо звісно, її пам’ятає. Я, до прикладу, загинув у ліжку. Від отрути… Кляті жінки!

― Вас дружина отруїла? ― перелякано округлюю очі.

― Коханка. Ревниве стерво… Я ж король. Я не можу належати одній!

― Дружина ваша теж так думає? ― мимоволі обурююсь. Хоч звісно й знаю, що серед аристократії вірність не в пошані.

― Дружина, ― задумливо дивиться кудись вдалечінь. ― Аделіна померла, подарувавши мені сина… Якби вона була жива, можливо… я б не шукав її у кожній з інших жінок.

Сумний погляд змушує присоромитись. Ось так я, нетактовно, з поспішними висновками… Дуже незручно.

― Співчуваю… ― знічено прикушую губу.

― Минулось, ― струшує головою. ― То що на рахунок тебе, Квіточко?

Переводить тему. І я не заперечую.

― А що на рахунок мене? ― здіймаю брови.

― Мета приходу в бібліотеку?

― Хоч трохи дізнатись про світ. 

― Тоді дозволь допомогти…

Привид підходить до одного зі стелажів, підіймає руку та легко вимахує. 

Кілька книжок з тихим шурхотом висуваються з полиць та планерують додолу.

― Лови, Квіточко! ― наказує.

Я ледь встигаю схопити важкенькі талмуди, ошелешена демонстрацією здібностей. Не думала, що й привиди можуть магічити. 

― На перший раз згодиться, ― вирішує.

Хмурюсь, розглядаючи пістряві обкладинки.

― Казки? Легенди?

― Вважаєш, треба було тобі дати філософські трактати Октавуса Ерійського.

Уже сама назва “філософські трактати” трохи кидає в дрижаки. Дякую, наїлась такого донесхочу ще за часів навчання у виші.

― Ні, ні, якщо ви вважаєте, ― не закінчую думку, розгортаючи книгу.

Міфи та казки для дітей починаючи зі створення світу. Цікаво… 

― Ну, загалом, ти хоч матимеш уявлення про загальні вірування, ― чеше підборіддя. ― Те, що інші взнають ледь не з молоком матері, тобі доведеться учити самій. Але впевнений, ти справишся. 

― Ага, ― бурчу. Я от ні крапельки не впевнена. Хоча втішно, що король про мене такої високої думки.

― Ну, а що не знайдеш, то я підкажу та розкажу. 

Киваю. Вмощуюсь в найближчому кріслі, влаштовую книгу на колінах. Не сумніваюсь, пояснювати доведеться багато чого.

― Ти звісно, сприймай це все не як істину, а скоріше наші традиційні вірування. Але, як знаєш, у кожному міфі є частка правди. Те, що поштовх нашій цивілізації дали Древні, то можеш бути певна.

Погляд падає на першу сторінку. Де зображений дивний чоловік. Високий, м’язистий, проте досить худощавий. Довге волосся спадає нижче лопаток. У руці меч. А от вуха трохи загострені, наче ельфійські. І хоч ілюстрація чорно-біла, цілком помітно, що колір його шкіри темніший, ніж заведено, сіруватий.

― А хто такі ці древні?