8.2

***

Він бурчить, я мимоволі згадую Анну Ярославівну. Виявляється, не тільки в нашому світі були такі моменти. Й навіть схаменутись не встигаю, як опиняємось перед високими різьбленими дверима. Цей куток палацу разюче відрізняється від решти. Біло-золотаве барокко поступається старовинному готичному стилю. І картини на стінах ― похмурі пейзажі: замки, ліси, руїни… Легендарні полотна. На деяких я бачу неясні образи людських фігур у чорних каптурах, величні плити будівлі схожої на Стоунхендж і скелясті урвища над бурхливим морем. 

Залипаю на них, розглядаючи деталі. Так схоже на Землю, на кельтські легенди, на нашу міфологію. Чи може бути так, що ми всі вихідці з одного джерела? Або ці загадкові Древні ― мандрівники у світах і теж у нас побували. Так дивовижно, аж до мурашок по шкірі.

― Леді? ― завмирає й Брікс. Теж кидає скоса погляд на картину, перед якою застигла я. 

Самотня фігура, що зависла на скелі над пінними хвилями темного моря. Здається ось-ось зробить крок і рухне в бездонну прірву. Велично й моторошно.

― Чудові картини… ― шепочу.

Відчуваю неймовірну спорідненість з цією постаттю. І самотність, і небезпека ― крок у сторону й падіння та смерть.

Помічаю в кутку неясний підпис.

― А автор?

― Вайткліфський… ― коротко відповідає.

Ім’я мені, звісно, ні про що не говорить, але те, з яким змовницьким виглядом його повідомляє Брікс, мимоволі пробуджує цікавість і хоч трохи допомагає пробитись крізь сірувату пелену апатії та безнадії.

― Цікаво… ― бормочу. 

Знов беруся пильніше розглядати картину. Дрібні деталі, які напочатку були невидимі, тепер проступають: темно-сині рибки у товщі води, корма затонулого корабля… Здається навіть бачу крізь пробоїну в дні напівпрозору тендітну руку скелета…

Аж мурахи біжать, навіть плечима пересмикую.

― Вам відома біографія талановитого художника?

― Не зовсім, ― не вважаю за потрібне обманювати. Аристократка цілком могла щось і не запам’ятати з уроків мистецтва, якщо ті взагалі були в її розкладі. 

― Безсумнівно талановитий хлопчина. Шкода, що творити перестав. Війна, чи знаєте…

― А після?

― Скоріш за все загадковий митець загинув під час якоїсь з битв. Ніхто не знає та не бачив його справжнього. Лиш судячи з псевдоніма можемо припустити, що був земляком нашого короля Бардальфа Третього і походив з Вайткліфа.

― Земляком короля? ― перепитую. Чомусь думала, що ніби як усі королі в столиці народились. Один рід вже багато століть править.

― Бардальф Третій народився далеко від цих місць. В той час, як вам відомо з уроків історії, були ті, хто претендував на владу в Аквіланії. Зокрема кляті перевертні Кліфчестери. Бардальфу Другому довелось заховати вагітну дружину в безпечному місці.  

― Перевертні? ― знов перепитую. Невже й ці міфічні істоти тут водяться.

― Ну, не справжні, звісно, ― гмикає. ― Кліфчестери сфальсифікували наявність крові Древніх та посягнули на законну владу. А отже перевертні…

Голова пухне. А варто ж було лише поцікавитись авторством картини. Відчуваю, мені добряче треба ознайомитись з історією хоча б самої Аквіланії. Бо ось так ошаліло кліпати очима на кинуту мимохідь фразу явно не варто. 

― Тож, бібліотека, леді, ― прочиняє двері Брікс, цим самим перериваючи екскурс в минуле, і я полегшено зітхаю. 

Ступаю за поріг, наче переступаю ворота в казку й мимоволі затамовую погляд.

Високі стелажі губляться полицями далеко вгорі. А стеля всипана магічними світильниками наче зорями, розписана синіми фарбами ніби нічне небо. Золотава ліпнина на високих арках вікон, парчеві штори і невагомі фіранки. Шибки з дрібних скелець вкриті морозними візерунками. Диванчики й столики з настільними лампами. Тепер розумію, що це явно одне з найпрекрасніших місць у палаці. 

Хоч бібліотека розрахована на багатьох відвідувачів, я тут сама, якщо не рахувати лакеїв за дверима. 

― Залишити вас наодинці? ― делікатно запитує Брікс, наче відчуває мій настрій.

― Будьте ласкаві. Гадаю мене проведуть в покої, або я знайду дорогу сама…

Намагаюсь говорити привітно, щоб не образити й не викликати підозр. І хоч розумію, що коли лакей піде, знов залишусь наодинці з болючими думками, але й шукати інформацію про світ небезпечно в присутності сторонніх.

― Не пропустіть обід, леді, ― чомусь лукаво посміхається. Вперше демонструє відблиск емоції. ― Кайра, впевнений, потурбується, щоб ви не залишились голодною. Але краще їсти гаряче. Й хочу нагадати, що вечеря буде рівно о сьомій. 

― У загальній залі? ― серце підстрибує до грудей. Знову прибори, манери, етикет і танці.

― Так. І на вечерю краще перевдягтись та не запізнюватись… ― підтверджує мої підозри.

― Думаєте, сьогодні з’явиться король?

― Не можу знати… ― виразно дивиться у очі. ― Але думаю, що варто бути готовою до всього.

Здивовано кліпаю. Це підказка?

― Авжеж, ― киваю.

― Гарного дня, леді!

― Навзаєм, Брікс!

Невдовзі залишаюсь наодинці. І меланхолія знову охоплює свідомість. “Отже, варто змиритись, це мій світ!”, ― думаю похмуро, проводжаючи повз стелажі. Проводжу пальцями по гладко відполірованих поличках, погладжую корінці товстезних книг, але жодну з них так не наважуюсь узяти. 

Мені треба вчитись, треба заповнювати прогалини, а проте... проте розумію, що геть немає на це ні сил, ні бажання. Мій світ... новий… загадковий і, ковтаю сухим горлом, небезпечний.  А як тільки но ця думка з’являється в голові, холодна цівочка пробігає хребтом, і я раптово розумію, що відчуваю чийсь прискіпливий, пильний погляд.