Розділ 8

На щастя тітонька спить, стомлена вчорашнім вечором, а Кайра всього лиш служниця, не в її праві лізти мені в душу. Хоча, я все одно намагаюсь вгамувати емоції. Без особливого апетиту жую тости з джемом, відпиваю чай. Скибка здається сухою тирсою у роті, смаку не відчуваю зовсім. Снідаю лиш для того, щоб ще більше не викликати підозр. 

У бібліотеку, мабуть, уже й не потрібно. Для чого? Шлях додому закритий. Вайолет не повернеться. І я не повернусь. Моє тіло мертве, її душа не з нами. А що мені далі робити, як бути? Весь цей час я трималась на одній надії. На чіткому плані, що скоро опинюсь на Землі, і все буде як раніше. А тепер? Що тепер? Куди рухатись, як жити?

“Жити” ― луною звучить в голові. 

― Жити… ― повторюю беззвучно.

― Прошу, леді, ― підводить голову Кайра. Вона саме розкладає на ліжку мій сьогоднішній одяг.

― Нічого, ― хитаю головою. Удаю, що відпиваю чай. Але солодкий напій липкою грудкою прокочується по горлу, викликаючи нудоту. 

Силою проштовхую далі й відсуваю чашку трохи далі. 

А може все ж в бібліотеку. Навряд чи там буде велелюдно, а я залишусь сама, на одинці зі своїми думками. 

― Кайро! ― хрипко кличу. Відкашлююсь, відчуваючи легке печіння. Наче ложку солі ковтнула, і вона тепер обпікає горло.

― Так, леді?

― Брікс обіцяв провести у бібліотеку. Знайди його, будь ласкава.

― Як накажете, леді, ― присідає. ― У цю хвилину?

Кидаю погляд на сукню та спіднє, розкладене на ліжку. Самій не впоратись. 

― Спочатку вдягнусь, ― приймаю рішення. 

Сьогодні сукня геть інша. Легка, з невагомої світло-блакитної тканини, що наче повітряна павутинка просвічується на сонці. І корсет стягує талію вільніше, а сам поділ починається аж під грудьми. Здається, такі сукні називають стилем ампір, на жаль свого часу я не дуже цікавилась модою минулих епох. Хіба у фільмах бачила. 

Кайра проворно застібає гудзики на спині та поправляє рукава з пишними буфами.

― Яку зачіску бажаєте? ― цікавиться, закінчивши з одягом.

― А можна просто зв’язати волосся? ― хочу, щоб вона якомога скоріше відправилась на пошуки Огдена Брікса. 

― Як накажете, ― знову чується у відповідь, покірне й безстрасне. 

І через кілька хвилин, я нарешті залишаюсь наодинці, якщо не зважати на могутнє хропіння любої тітоньки. 

Підходжу до вікна, задумливо вдивляюсь у пейзаж. Льодові статуї, вкриті памороззю дерева. Все таке гарне, казкове, наче з цукру. Тендітне й ніжне. Нереальне. Мене переслідує це відчуття нереальності, і щось за оцим цукровим солодким фасадом лякає не на жарт. Раптово здається, що це всього лиш ширма, декорації. Померли дві дівчини, загинули за загадкових обставин. Й одна з них зайняла місце іншої. Як? Випадково? Щось у ці випадковості не дуже віриться. А отже…

Додумати не встигаю. За спиною тихо рипнувши прочиняються двері.

― Леді, Огден Брікс прибув, ― чую голос Кайри.

Повільно повертаюсь.

― Леді Бартлед, ― слідом за Кайрою заходить лакей. 

У обох обличчя не виражають жодної емоції. Це ж як треба було вишколити людей, що навіть найдивніші речі не викликали бодай непомітної зміни міміки.

― Вітаю, ― киваю злегка. Не знаю, чи прийнято тут так вітатись, але чоловік і бровою не веде. ― Ви обіцяли провести у бібліотеку.

― Звісно. Як забажаєте.

Ці “забажаєте” вже починають добряче дратувати. Чи це я просто від розгубленості така зла.

― Бажаю, ― розправляю невидимі складки на подолі. 

― Тоді слідуйте за мною, леді Бартлед.

Не задумуючись, виконую вказівку, але несподівано спиняюсь біля порогу.

― Перекажеш тітоньці, де я, ― схоплююсь в останній момент. ― Скажеш, що вирішила поглибити знання з… ем… історії. Порахувала, що це не стане зайвим для претендентки на роль майбутньої королеви.

Кайра схиляє голову, бормоче своє “як накажете”, і ми нарешті виходимо з покоїв. Поза ними навіть дихати стає легше.

Спочатку рухаємось тим самим шляхом, як на бал, але замість того, щоб спуститись по широких сходах, навпаки підіймаємось. 

― Кажуть, ― перша порушую гнітючу мовчанку. ― Бібліотеку заснував Бардальф П’ятий… 

Йти в тиші, на одинці зі своїми думками несподівано стає важко. Особливо після здогадок про те, яким чином покинула цей світ Вайолет.

― Саме так, ― заковтує наживку Брікс. Я ще раніше зрозуміла, що лакею просто неймовірно подобається розповідати про минулі століття, історію палацу, його легенди та химерні факти. І моя щира цікавість йому неймовірно лестить. 

― Бардальф П’ятий разюче відрізнявся від своїх попередників. Здається я це вже казав... 

Може й казав ― мовчки знизую плечима, але я вже мало пам’ятаю. Вчора мені було трохи не до того.

― Народився він у мирний час, в час розквіту та процвітання. Й дуже був прихильним до наук та мистецтва. Не тільки бібліотека його починання, а й академія магії, академія мистецтв, численні музеї та галереї. Сен-Ажен при його правлінні став ледь не єдиним контурним осередком на усьому материку. Це вже потім усі лаври забрала Маллія і Жетель.

Брікс трохи зневажливо кривиться. 

― Але ж саме аквіланська принцеса Беделія, донька Бардальфа Шостого, вийшовши заміж за Маллійського короля Треміана Другого, привезла в Жетель твори мистецтва, книги, рукописи. Вивела цих маллійців з пітьми невігластва. А вони тепер носа вернуть. Невдячні!