7.3

***

― Як ви можете? Чому! Ви не маєте права забороняти!

Слова, фрази вилітають перш ніж встигаю подумати. Голос тремтить від образи. В цю хвилину навіть не думаю, що мене може хтось почути.

― Та древні збав! ― відступає на крок. Виставляє долонями руки, наче намагається вгамувати. ― Хто забороняє? Тобі просто нема куди…

Кліпаю ошелешено.

― Як це нема куди? ― в голові мелькають образи рідного міста, квартири… Моя робота… ― В мене там життя! І Вайолет… ― всередині щось стискає спазмом.

Привид дивиться співчутливо і сумно. І серце сіпається від поганого передчуття. Він зараз скаже щось настільки жахливе, що мене уже загодя охоплюють дрижаки.

― Твоє життя закінчилось, ― промовляє. ― Вайолет теж.

― В сенсі? ― плюхаюсь на стілець

― В прямому, ― уникає дивитись у очі. ― Якби твоє тіло було живе, ти б сюди не потрапила. І якби душа Вайолет знаходилась в цьому тілі, ти б його не зайняла. 

Хитаю головою, не можу повірити.

― Але як? Я просто лягла спати! Я сплю?

Тепер приходить його черга хитати головою.

― Ні, не спиш. Мені це не відомо, яким чином ти втратила життя.

Дихаю глибоко. Таке враження, що мене ось-ось накриє паніка. Перед очима все пливе, і відчуття нереальності засмоктує наче воронка. 

― А Вайолет? Що з нею сталось? 

― І тут нічого не можу сказати, люба. ― скрушно розводить руками. ― Але прийми мої щирі співчуття. Уявляю, як тобі важко… 

― То я мертва? ― все ще не вірю. Кліпаю, проганяючи щем у очах, дивлюсь з безтямною надією.

― У своєму світі…

― І Вайолет?

― Впевнений на всі сто відсотків!

Пальці несвідомо намагаються розгладити невидимі зморшки на сорочці. Натягують її на колінах, що здається ось-ось лусне.

― Але як? ― не підіймаю голову. ― Вона ж їхала в кареті. Просто їхала. Тітка навіть не помітила, коли… ― ковтаю. ― Коли я її замінила. Вона померла… Як можна померти непомітно? ― ледь не зриваюсь на крик.

Про власну смерть навіть думати боляче. Я теж лягла спати. Заснула. Зімкнула очі з планами на наступний день. Мабуть, як завжди, ремствувала на рутину, подумки розписувала графік, гадала, що снідатиму й коли знову доведеться вилізати зі свого барлогу у світ людей… Ще й можливо, злилась на це. Чи, навпаки, раділа, що похід у магазин можна відкласти... 

― Уві сні… ― прилітає відповідь.

Зітхаю. У голові луною звучить оце “уві сні”. Ніхто уві сні просто так не помирає. Ніхто. Тим паче молоді дівчата, яким й двадцяти п’яти немає.

― Я, мабуть, залишу тебе, ― мнеться П’ятий. ― Це важко… Повір, я розумію, як ніхто, ― на плече опускається долоня. Хоч доторку я не відчуваю, а все одно приємно. ― Як буду потрібен, знаєш, де мене шукати. ― й собі зітхає. ― Не думав, що доведеться це пояснювати. Гадав, ти знаєш…

Привид розчиняється в повітрі, а я залишаюсь сидіти, втупившись сліпим поглядом у стіну. Поки не чую стурбоване:

― Леді!

Обертаюсь. Кайра завмерла з тацею на порозі.

― Щось трапилось?

― Ні, все гаразд, ― поспіхом відповідаю. І лиш тепер розумію, що так невагомо лоскоче щоки. Солоні краплі стікаюсь і губляться десь за коміром. ― Все гаразд, ― повторюю і стираю їх долонею. 

Але ні, не все гаразд. І десь всередині мене тихо наростає пекуча істерика. Я ― померла… як це усвідомити?