7.2

***

А ранок наступає несподівано. Крізь щілину у цупкому балдахіні просочується сірувате світло, і ледь помітний холод заповзає під ковдру, варто лиш підійняти краєчок.

Мимоволі зіщулююсь і загортаюсь щільніше. У носі починає свербіти, а все тіло намагається стряхнути з себе залишки сну. Здаюсь бажанню та витягую ноги, намагаючись потягнутись так, щоб жодна, навіть найменша ділянка шкіри не визирнула з-під теплого укриття.

Завтра настало, а я все ще в новому світі. Все ще Вайолет. Тож схоже, варто брати справу у свої руки. 

Розсовую балдахін, визираю обережно. У кімнаті світло, гардини відкриті. Кайра вже тихенько клопочеться біля столу, наливає у вазу воду, а потім акуратно, по одній починає збирати у букет квіти. Повітря насичене свіжим тонким ароматом троянд та ще якихось невідомих мені рослин. Закінчивши роботу дівчина обертається та наштовхується на мій зацікавлений погляд.

― Леді! ― злякано хапається за серце. ― Ви вже прокинулись?

― Ага, ― киваю. ― Вибач, що налякала. 

Почуваюсь трохи винною. 

― Не турбуйтесь, ― переводить подих. ― Доброго ранку!

― Доброго, ― стаю на ноги і вже повністю потягуюсь, стараючись не звертати уваги на прохолоду. Хоч в кімнаті запалений камін, але повітря ще не достатньо прогрілось, легкий озноб пробігає тілом.

― Бажаєте снідати?

― Так, мабуть, ― повільно промовляю, хоча звикла обмежуватись лиш кавою в таку годину. 

Та це гарний привід залишитись насамоті. Досі почуваюсь незручно, коли Кайра поряд виконує якусь роботу, а я просто сиджу. Хоча більшість аристократів взагалі не зважають на слуг, наче вони порожнє місце.

З боку тітчиного ліжка раптово лунає розкотисте хропіння. 

Тепер від несподіванки здригаємось ми удвох, й за секунду обмінюємось зніченими посмішками. Ефект бумеранга принаймні для мене. А бідолашка Кайра вже постраждала двічі.

― Зараз принесу! ― присідає в кніксені й виходить з кімнати, забираючи з собою зрізані стебла троянд, листочки та решту сміття. 

А я підходжу до букета й зацікавлено роздивляюсь. Квіти, які я спочатку прийняла за звичайні троянди, виявляють не ними. Точніше не звичайними. Сріблястими. З тонкими наче прозорими пелюстками, всипаними срібним піском. Здається, варто торкнутись, і на пальцях залишиться мерехтливий слід.

― Особливі троянди! ― лунає за спиною голос. ― Троянди Ровени.

Підскакую, хоч вже знаю, що привид. Повертаюсь, гнівно склавши руки на грудях.

― А ви не можете не підкрадатись? ― обурено вичитую П’ятого. 

― Перепрошую, мила леді, але яким же чином? Я дух, а духи нематеріальні.

― Тоді хоча б не зі спини звертатись, щоб я бачила, ― переводжу подих.

П’ятий гмикає.

― Ви дивитесь на вікно. Я мав з вулиці до вас завітати? 

Дивна розмова. Мені здається, що я потихеньку зїжджаю з глузду. Обговорювати правила візитів для привидів більш ніж дивно. Навіть для нового світу.

― Що ви тут робите? ― раптово згадую, що в тонкій сорочці. І хоч він привид, але мені все одно незручно. 

― Навідую вас. Мене попередили, що вам не завадить допомога. 

― Он як, ― здіймаю брови. ― Я зараз збираюсь у ванну. Тому навряд. 

Спішу спекатись непроханого візитера. Вистачить з мене їхньої допомоги. Я ще зради Третьому не пробачила.

― А після вас мають супроводити в бібліотеку. Повірте, ніхто вам так не допоможе, як я, ― навіть не думає мене слухатись.

― Це ж чому?

― Тому що ця бібліотека моя. Як і Сен-Аженський університет. Його засновано за часів мого правління. На відміну від своїх попередників, я зрозумів, що магію, дану нам Древніми, можна вдосконалювати й розвивати. А також передавати наступним поколінням набуті знання. А навіщо до речі вам бібліотека?

― Як навіщо? ― дивуюсь. ― Щоб повернутись додому! 

― Що? ― від здивування здається, що навіть його перука підстрибує. ― Ніякого повернення не буде! ― несподівано грізно заявляє.