Розділ 7

Вайолет

Серце продовжує шалено калатати, навіть коли опиняюсь в наших покоях. Навіть коли вдаю, що страшенно стомлена і дозволяю тітці клопотати навколо себе та ганяти Кайру за чаєм та молоком, щоб вгамувати гарячку. Вдавати хвору вигідно, ніхто з запитаннями не пристає. Принаймні, не дуже. 

― Зізнайся, ти щось брала в Олвін. Вона тебе пригощала? Може дарунок якийсь? ― збуджено походжає біля ліжка. 

― Ні, нічого! ― запевняю. 

Не зізнаватись же, що посилення гарячки від поцілунків незнайомця, а щоки горять через думки про короля.

― То як вона могла на тебе накласти порчу? Але відчуваю, її рук справа, чи старої відьми, її бабки! ― й далі закипає тітка. Ламає у відчаї руки. ― Це ж так усі вихідні, як не довше, проваляєшся в ліжку. Як тебе король помітить? Ой, лишенько!

― Відьми? Може магині? ― чіпляюсь за слово. А сама думаю, король уже мене помітив. Аби забути встиг.

― Яка там магиня! ― махає рукою. ― Сьома вода на киселі. Але десь там древні погуляли, раз щось уміють. Подейкують, що предком їх була Фнобельм.

― Ого, ― бурмочу, наче знаю, хто ця Фнобельм. 

Тітка, задоволена ефектом ― може думає, налякала мене, і я від Олвін триматимусь тепер якнайдалі ― повертається до служниці.

― Кайра, ану глянь. Точно на Вайолет немає чорного ока?

Служниця слухняно пищить: “як накажете, леді” та приймається водити навколо мене долонями. Зрештою видає ― “нічого!”.

Хто б сумнівався. Моя “порча” просто так не виявляється.

― Я, мабуть, перехвилювалась і втомилась…

― Або перемерзла, ― супиться тітка. ― Пий чай з медом і молоком, і в ліжко.

Не перечу, аби залишитись наодинці зі своїми думками.

Чай не заспокоює, звісно. І шум, який лунає за закритим пологом ліжка. Але видимість усамітнення допомагає. І я знову згадую події минуло дня. 

Скільки всьо трапилось за цей короткий відрізок часу: переміщення, привиди, бал, зустріч з королем і нареченим. Тепер розумію, щоб я не творила тут, в палаці, як би не відштовхувала короля, Вайолет дійсно була б не ображена. Тільки чомусь мені від думки, що могла не сподобатись Лайону стає гірко. Його риси в пам’яті змазані, але лев’ячі очі переслідують досі. Згадую його погляд, і шкірою біжить озноб, а під ребрами стає гаряче. 

Красивий і зовсім не старий. Чимось невловним схожий на кожного з привидів. І пахне приємно: жаром, сонцем і деревом. Дивна суміш, навряд чи це якісь парфуми, але мені чомусь здається саме так. 

Притискаю подушку до живота, обіймаю обома руками й тихо стогну. Що ж робити. Сподіваюсь до того часу, як втеча з нареченим відбудеться, я зумію повернути Вайолет додому, і сама зникну. Образ короля залишиться лише у пам’яті. 

Стає сумно і самотньо. Знов повернусь до свого пустого життя. Зате спокійного, без тривог, без привидів і шикарних королів. Переконую себе, що так краще. Мені буде добре у своєму світі, на своєму місці. Для цього я не створена, я тут чужа. Головне повернутись, і буде ще краще, ніж було. Тільки не віриться, от…

З цими думками й засинаю. На диво швидко та без сновидінь. Наче провалююсь в затишну м’яку пітьму. Вона огортає мене м’якими теплими крилами, колихає у своїх обіймах і переконує, що завтра обов'язково усе в мене вийде. І цей дивний сон, пригода, незвідана дійсність через роки залишиться лиш смутним спогадом, в якому не впевнена: було це насправді чи наснилось.