Розділ 6.2

***

Ми замовкаємо. Надовго. Кожен згадує своє. Він, мабуть, як злякався за життя єдиної жінки, яку коли-небудь кохав. Я ― відчуття, коли у твої груди входить гостре вістря. Так, це була ілюзія. А ілюзія це мій “коник” як кажуть. Проте, щоб ілюзія була достовірною потрібно краплину реальності.

Реальність нагадує про себе й досі. Невеличка цяточка, маленький шрам між ребрами з боку серця.

Неусвідомлено тру це місце через тканину сюртука. Це мені як нагадування, що суперник у мене хитрий та вигадливий. Древній, що посягав на королівство та моє життя давно знешкоджений. Коротає дні в застінках. А його мимовільний спільник відлучений від двору та веде усамітнене життя, роздумуючи над власними гріхами. Це про людське око. Я ж впевнений, що Джефрі Спайк і на краю світу знайде себе чим зайняти. Він не небезпечний, просто геть дурний та легковажний, чудова зброя в руках змовників. Тим паче підозрюю, він досі не пробачив Торнтону, що той відбив у нього наречену. А на почутті помсти можна добряче зіграти. 

― То які плани? Коли навідаємо нашого спільного друга? ― зрештою, питає брат. 

― Гадаю, чим швидше, тим краще, ― допиваю останні краплі у склянці. Проте смак напою майже не відчуваю. Мимоволі кривлюсь. Наче попіл проковтнув. Останнім часом у мене все так, все попелом вкрите. І смак попелу, і запах. Повітря ніби насичене ним, просякнуте димом. ― Але ще завтра маю кілька справ…

Тор жартівливо салютує своєю склянкою:

― Ну, і свій квітник тобі теж треба оглянути. Чи не так?

― Відтягую, як можу. Краще вистояти самотужки проти цілого війська, ніж проти трепетних наречених та їх матусь.

― Та не все так погано… ― веселиться й не соромиться. 

― Гадаєш? ― підіймаю брови.

― Пригадую…

― Мушу тебе засмутити братику, але схоже старість до тебе підкрадається все ближче й ближче. Чи ж не ти кілька років тому у цьому самому кабінеті журився, що батьки тобі влаштували смотрини? ― нагадую події давно минулих днів. 

Мої тітка й дядько свого часу дуже завзято прийнялись за холосте життя свого сина. Леді Торнтон давно мріяла поняньчити онуків і взяла все у свої тендітні руки, розуміючи, що сина цілком влаштовує вільне життя.

― Але вихід я знайшов. І не ховався, ― кривиться. Спогади не з приємних. Огидно відчувати себе здобиччю, яку заганяє зграйка пістряво вбраних трепетних леді.

― Вихід? Показавши всім, що зацікавлений лиш в одній рудоволосій ягідці? На жаль, мені таке не підходить. Мушу ледь не з усіма персонально поспілкуватись. Можливо, ще раз з Фіалкою… ― примружуюсь задоволено, згадуючи, яка здобич мені потрапила в руки. Ось так, саме так і має бути. Я ― мисливець, вона ― здобич.. 

― А ім’я у фіалки є? ― несподівано чую питання.

― Ім’я? ― вперше розумію, що вона не відрекомендувалась. А я в темряві навіть її обличчя докладно не розгледів. Навіть коли двері відчинила, світло падало так, що рис не роздивитись. 

Мимоволі стискую шпильку через тканину кишені. 

― Я впізнаю її, ― впевнено говорю. Не так багато темноволосих на святі. Мода на білявок.

“І ні від однієї з них не буде так дурманячи пахнути фіалками…”, ― додаю подумки.

Мої любі!

Хочу нагадати вам, якщо книга сподобалась -- не пошкодуйте кілька секунд, поставте їй вподобайку. Вам це нічого не варте, а мене неймовірно підтримає та надихне. Також підписуйтесь на мою сторіночку, щоб не прогавити якісь важливі новини.

Тримаймося усі, де б хто не був, у якому куточку нашої рідної України чи поза її межами!

З любов'ю, ваша Олеся!!!