Розділ 6

Лайон

― То що думаєш? ― повертаюсь до брата. 

― Думаю? ― виходить з темного кутка кімнати.

Зависає, як завжди, коли потрібно ментальні образи структурувати та перетворити в слова. 

― Думаю, що вона ні при чому… Хоча…

― Що хоча? ― навіть собі не зізнаюсь, що десь на краєчку свідомості, зовсім не хочу, щоб ця Фіалка була замішана у всій тій гидоті, яку ми намагаємось вивести на чисту воду. І разом з тим розумію, наскільки небезпечне це бажання. Психіка, вона хитра, коли щось їй не подобається, воліє це не бачити. 

Підходжу до буфету. Дістаю дві склянки та хлюпаю на дно трохи напою. Горло не завадить промочити. Щось пересохло після спілкування з цією квіточкою. 

Протягую склянку Тору.

― Щось у ній неправильне, Лайоне. Щось не таке… ― забирає у мене напій.

― А точніше? ― нахмурююсь. Я теж відчув у ній щось. Проте я не менталіст, як брат. Можу покладатись лише на інтуїцію і властиву всім королям з роду Бардальфів проникливість.

― Не скажу, ― хитає головою. Теж супиться. Тор терпіти не може, коли щось не розуміє. Востаннє я його таким бачив, коли він намагався прочитати свою дружину. Вірніше, на той час Вівєн не була його дружиною. Підозрюю ця її “нечитаємість” і привабила мого любого братика й завзятого холостяка нарешті дати себе скувати узами шлюбу. 

― Древні? ― питаю, що найбільше турбує.

Якщо знову замішані вони, то просто не буде. Та й думати, що те дівча, що так солодко пахне фіалками, насправді жахлива древня істота, чи її сліпа зброя, не хочеться. Руки досі відчувають тепло її тіла, аромат. І в пальцях моїх раптово опиняється маленька шпилька, що висковзнула з її волосся. Шпилька з крихітною фіалкою, яку я поспіхом знову ховаю в нагрудну кишеню.

― Навряд. Але енергія схожа. 

― А що до інших?

Клятий ганебний відбір наречених. Сказав би мені хтось ще місяць тому, що я буду займатись такими дурощами, розсміявся б у лице. Але довелось. Наречена мені не потрібна, я й сам здатен вирішити хто буде нею. Але під яким ще непомітним приводом можна зібрати геть усі роди навіть з віддалених куточків Аквіланії та не викликати при цьому підозр? Поріднитись з королем бажають усі, починаючи від найдрібніших дворян.

― Є певні здогадки… ― Тор як завжди непрямолінійний. 

― Сміт?

― В першу чергу. І не тільки через ментальний відгомін. 

― Вони найочевидніші?

Киває.

― А хтось з периферії?

Підіймає брови.

― Ні погодься, якби тобі потрібно було вчинити диверсію в замку, ти б не з головного входу заходив, а з чорного, ― пояснюю свою думку. ― Вкорінитись в дрібний, віддалений рід набагато простіше. Це можна робити протягом десятиліть… 

― Периферія… ― потирає підборіддя. ― Тоді прочешімо її всю. 

― І Спайків також.

― Гадаєш, вони підуть протореною стежкою? Хіба не очевидно, що сім’я під пильним наглядом?

Знизую плечима:

― Може саме тому їх вдруге й використають. Тому що занадто очевидно. Занадто нахабно.

Задумуюсь, розглядаючи, як бурштинова рідина переливається на дні відблисками вогнів від ліхтарів за вікном.

― Гадаю, варто побесідувати з Джефрі. Про всяк випадок. І його сестру далеко від себе не відпускати. 

― Тримай ворогів близько? ― гмикає.

― Якомога ближче… Щось затівається, Торе. Щось, що змінить не тільки попередні уявлення про світ. Щось, що порушить взагалі хід історії та перекреслить все, що було до цього. За що ми тримались, як за непорушну цінність. Наша з тобою задача, зберегти те, що маємо. І захистити тих, хто цього потребує.