Розділ 6

Лайон

― То що думаєш? ― повертаюсь до брата. 

― Думаю? ― виходить з темного кутка кімнати.

Зависає, як завжди, коли потрібно ментальні образи структурувати та перетворити в слова. 

― Думаю, що вона ні при чому… Хоча…

― Що хоча? ― навіть собі не зізнаюсь, що десь на краєчку свідомості, зовсім не хочу, щоб ця Фіалка була замішана у всій тій гидоті, яку ми намагаємось вивести на чисту воду. І разом з тим розумію, наскільки небезпечне це бажання. Психіка, вона хитра, коли щось їй не подобається, воліє це не бачити. 

Підходжу до буфету. Дістаю дві склянки та хлюпаю на дно трохи напою. Горло не завадить промочити. Щось пересохло після спілкування з цією квіточкою. 

Протягую склянку Тору.

― Щось у ній неправильне, Лайоне. Щось не таке… ― забирає у мене напій.

― А точніше? ― нахмурююсь. Я теж відчув у ній щось. Проте я не менталіст, як брат. Можу покладатись лише на інтуїцію і властиву всім королям з роду Бардальфів проникливість.

― Не скажу, ― хитає головою. Теж супиться. Тор терпіти не може, коли щось не розуміє. Востаннє я його таким бачив, коли він намагався прочитати свою дружину. Вірніше, на той час Вівєн не була його дружиною. Підозрюю ця її “нечитаємість” і привабила мого любого братика й завзятого холостяка нарешті дати себе скувати узами шлюбу. 

― Древні? ― питаю, що найбільше турбує.

Якщо знову замішані вони, то просто не буде. Та й думати, що те дівча, що так солодко пахне фіалками, насправді жахлива древня істота, чи їх сліпа зброя, не хочеться. Руки досі відчувають тепло її тіла, аромат. І в пальцях моїх раптово опиняється маленька шпилька, що висковзнула з її волосся. Шпилька з крихітною фіалкою, яку я поспіхом знову ховаю в нагрудну кишеню.

― Навряд. Але енергія схожа. 

― А що до інших?

Клятий ганебний відбір наречених. Сказав би мені хтось ще місяць тому, що я буду займатись такими дурощами, розсміявся б у лице. Але довелось. Наречена мені не потрібна, я й сам здатен вирішити хто буде нею. Але під яким ще непомітним приводом можна зібрати геть усі роди навіть з віддалених куточків Аквіланії та не викликати при цьому підозр? Поріднитись з королем бажають усі, починаючи від найдрібніших дворян.

― Є певні здогадки… ― Тор як завжди непрямолінійний. 

― Сміт?

― В першу чергу. І не тільки через ментальний відгомін. 

― Вони найочевидніші?

Киває.

― А хтось з периферії?

Підіймає брови.

― Ні погодься, якби тобі потрібно було вчинити диверсію в замку, ти б не з головного входу заходив, а з чорного, ― пояснюю свою думку. ― Вкорінитись в дрібний, віддалений рід набагато простіше. Це можна робити протягом десятиліть… 

― Периферія… ― потирає підборіддя. ― Тоді прочешімо її всю. 

― І Спайків також.

― Гадаєш, вони підуть протореною стежкою? Хіба не очевидно, що сім’я під пильним наглядом?

Знизую плечима:

― Може саме тому їх вдруге й використають. Тому що занадто очевидно. Занадто нахабно.

Задумуюсь, розглядаючи, як бурштинова рідина переливається на дні відблисками вогнів від ліхтарів за вікном.

― Гадаю, варто побесідувати з Джефрі. Про всяк випадок. І його сестру далеко від себе не відпускати. 

― Тримай ворогів близько? ― гмикає.

― Якомога ближче… Щось затівається, Торе. Щось, що змінить не тільки попередні уявлення про світ. Щось, що порушить взагалі хід історії та перекреслить все, що було до цього. За що ми тримались, як за непорушну цінність. Наша з тобою задача, зберегти те, що маємо. І захистити тих, хто цього потребує.

Ми замовкаємо. Надовго. Кожен згадує своє. Він, мабуть, як злякався за життя єдиної жінки, яку коли-небудь кохав. Я ― відчуття, коли у твої груди входить гостре вістря. Так, це була ілюзія. А ілюзія це мій “коник” як кажуть. Проте, щоб ілюзія була достовірною потрібно краплину реальності.

Реальність нагадує про себе й досі. Невеличка цяточка, маленький шрам між ребрами з боку серця.

Неусвідомлено тру це місце через тканину сюртука. Це мені як нагадування, що суперник у мене хитрий та вигадливий. Древній, що посягав на королівство та моє життя давно знешкоджений. Коротає дні в застінках. А його мимовільний спільник відлучений від двору та веде усамітнене життя, роздумуючи над власними гріхами. Це про людське око. Я ж впевнений, що Джефрі Спайк і на краю світу знайде себе чим зайняти. Він не небезпечний, просто геть дурний та легковажний, чудова зброя в руках змовників. Тим паче підозрюю, він досі не пробачив Торнтону, що той відбив у нього наречену. А на почутті помсти можна добряче зіграти. 

― То які плани? Коли навідаємо нашого спільного друга? ― зрештою, питає брат. 

― Гадаю, чим швидше, тим краще, ― допиваю останні краплі у склянці. Проте смак напою майже не відчуваю. Мимоволі кривлюсь. Наче попіл проковтнув. Останнім часом у мене все так, все попелом вкрите. І смак попелу, і запах. Повітря ніби насичене ним, просякнуте димом. ― Але ще завтра маю кілька справ…

Тор жартівливо салютує своєю склянкою:

― Ну, і свій квітник тобі теж треба оглянути. Чи не так?

― Відтягую, як можу. Краще вистояти самотужки проти цілого війська, ніж проти трепетних наречених та їх матусь.

― Та не все так погано… ― веселиться й не соромиться. 

― Гадаєш? ― підіймаю брови.

― Пригадую…

― Мушу тебе засмутити, братику, але схоже старість до тебе підкрадається все ближче й ближче. Чи ж не ти кілька років тому у цьому самому кабінеті журився, що батьки тобі влаштували смотрини? ― нагадую події давно минулих днів. 

Мої тітка й дядько свого часу дуже завзято прийнялись за холосте життя свого сина. Леді Торнтон давно мріяла поняньчити онуків і взяла все у свої тендітні руки, розуміючи, що сина цілком влаштовує вільне життя.

― Але вихід я знайшов. І не ховався, ― кривиться. Спогади не з приємних. Огидно відчувати себе здобиччю, яку заганяє зграйка пістряво вбраних трепетних леді.