5.3

***

Тітонька ще якусь хвилину дивиться скептично, а потім відходить.

― Гаразд, будь тут. Не варто, щоб тебе такою помітили, ― командує. ― А я пошукаю лакея, щоб провів нас. Занесло ж тебе, Вайолет, туди, де й живої душі не знайдеш. Навіть служниці якоїсь. 

Знизую плечима. Куди привид вів, туди я і йшла. А от що тут робила сама тітка, питання. Невже так настирно мене шукала? Чому?

Через хвилину зостаюсь насамоті. Гордовита постать леді Спайк зникає за поворотом. 

Відходжу до стіни, притуляюсь спиною до прохолодного мармуру. Тітка права, щось мене дійсно розібрало від жару. Відчуття, наче палаю з середини, і ноги тремтять. Перенервувала, мабуть. Не кожен день зустрічаєш короля та ведеш з ним бесіди з легкою ноткою флірту.

Тітки довго немає, навіть починаю турбуватись. Хоч і розумію, що з нею не може нічого поганого трапитись. Зрештою, ми у королівському палаці, де повно охорони. Мабуть, з кимось заговорилась, переконую себе. Й продовжую стояти, хоча й постукую нервово носком черевичка по підлозі. Насправді не терпиться опинитись у кімнаті й перевести дух. Занадто багато подій відбулось за сьогодні. День здається безкінечним. 

Терпляче чекаю поки не починає німіти спита та ноги. Але жар спадає, й слабкість потроху стає менш відчутна. 

Щоб трішки розігнати кров, починаю ходити по коридору. Неяскраве освітлення дає відчуття усамітненості. Особливо затишно у глибоких віконних нішах, наполовину закритих важкими портьєрами. Якби не наказ тітки залишатись на місці, шугонула б туди, принаймні на підвіконня можна сісти. А так доводиться бути весь час на чатах, раптом пильна родичка з’явиться і знову пристане з нотаціями. 

Проходжусь від освітленої ділянки за поворотом в глиб коридору і назад, роблю кілька кіл. А коли закінчую черговий марш до протилежного кінця, раптом чую кроки. Різко обертаюсь ― нарешті леді Спайк повернулась. Але там нікого немає. Розчаровано зітхаю ― причулось ― й знов пускаюсь у зворотній путь. Та, коли проходжу повз одне з вікон, хтось раптово кидається на мене й затуляє рукою рота. 

Я навіть вбрикнути не встигаю, як мене затягують в віконну нішу, й важка портьєра сама собою ковзає, затуляючи від коридору. 

― Це я, Вайолет. Не бійся, ― шепоче геть незнайомий голос. 

Рука зникає, мене повертаюсь обличчям. І я навіть роздивитись не встигаю нахабу, як він закриває мої губи поцілунком. 

Стою ошелешена, наче статуя. Навіть не пручаюсь. А він цілує й цілує, наче так і треба, притискає, аж до болю впечатуючи у свої груди. Й відліплюється лиш тоді, коли дихання бракує.

― Кохана, ― притискає міцніше, заважаючи вичавити й звук протесту. ― Нарешті нам випала можливість побути наодинці. Але часу обмаль, скоро повернеться леді Спайк, а ти сама знаєш, що вона про мене думає. Тому слухай уважно. Я домовився. За два дні нас відвезуть до кордону. Але ці два дні треба потерпіти. Зможеш, кохана? 

― Потерпіти? ― глухо витискаю в цупку тканину сюртука.

Й хватка нарешті слабшає.

― Не сердься, люба, ― обіймає за плечі і трішки відсторонює, щоб заглянути в лице. Його, на жаль, в тіні. ― Швидше ніяк. У мене теж є обов’язки, які маю виконати. Але через два дні я повністю твій. А ти моя. Й ніхто нам більше не завадить. 

― Твоя? 

Так і хочеться спитати: “А ти в біса хто?”. Але лиш кліпаю ошелешено. Не дивно, що тітка так пасла Вайолет. Схоже племінниця вже знайшла собі обранця, але він з якоїсь причини не бажаний.

― Вайолет. Кроки! Чуєш? Поспішай, щоб леді Спайк нас не застукала. І вір мені, кохана. Я все влаштую. І потурбуюсь про тебе!

Невідомий ще кілька раз мене швидко чмокає в губи й ледь не виштовхує з-за штор. 

Збожеволіти! Оце так новина… ― стою розрублена посеред коридору. На губах досі відчуття цілунків.