5.2

***

Хоч торкається волосся, а тепло відчувається в тілі, й мурашки біжать від потилиці до куприка. 

― Я й не засмучуюсь, ― відвертаюсь.

Якось воно безпечніше дивитись у сторону, а не у звабливі очі, в яких виблискує лукавство та полум’я.

― І-і-і… ― облизую раптово пересохлі губи. ― Гадаю мені в же час. Та і вам… мабуть. 

Звідкись беруться сили та спритність. Присідаю, пірнаю під руку та смикаю двері. Король відхиляється, а я прослизаю в тонку шпарину. Щоправда, спідниця в останній момент чіпляється мереживом за ручку. Я смикаюсь, спиняють, судомно намагаюсь вивільнитись. Поспішаю так, наче він кинеться мене наздоганяти. Навіть кидаю переляканий погляд за спину. 

Світло з коридору нарешті проникає в кімнату, і я вперше роздивляюсь того, з ким так довго спілкувалась. Король стоїть там де й стояв, лиш тільки руки склав на грудях. В темних, жовтих наче в лева, очах зачаївся сміх. Мабуть, я так дурнувато зі сторони виглядаю. Тікаю від того, хто й не думав наздоганяти. Дурепа! 

Жар розповзається на шию. Й калатаюче серце розганяє його далі, геть до кінчиків пальців на ногах. Смикаюсь знову, бажаючи якомога швидше зникнути. Від сорому вже й не дихаю. Проте мереживо тримає цупко.

Він крокує до мене. Наче хижак до жертви. Звісно хижак: Лайон це ж ― лев, а леви хижаки. Я ж наївна тупа вівця, що забрела на небезпечне пасовисько. 

― Допомогти? 

Зажмурююсь, відчуваючи, що ось-ось провалюсь крізь землю, навіть відповісти ніяково. Й раптом відчуваю, свободу. 

Боязко відкриваю одне око. Дійсно, король Бардальф відчепив мереживо, і тепер стоїть біля дверей. Усмішка в нього ще хижіша.

― Не подякуєш? ― знущається. Бачить, що млію від сорому, і ще більше примушує соромитись.

― Дякую! ― бовкаю.

І забувши про коршуна-тітоньку, наче пробка з шампанського вилітаю з дверей. Й задається мені вчувається в спину тихий сміх. 

Повертатись такою розбурханою на танці немає жодного бажання. А де ж віддихатись від усіх тих допитів, що влаштував майбутній наречений?

“Не мій!” подумки уточнюю, Вайолет. Щиро сподіваюсь, коли дівчина повернеться, її не сильно засмутить те, що я залишила після себе. Бо план не потрапляти на очі королю та не приваблювати зайвої уваги я схоже провалила повністю. 

― А ось де ти! ― раптово наштовхуюсь на тітоньку. 

Відсахуюсь до стіни й завмираю.

― Вайолет, що з тобою? Ти гориш!

Суха долоня притуляється до лоба.

― У тебе, задається, лихоманка! 

Пронизливі очі починають тривожно бігати.

― Все гаразд. Просто швидко йшла, ― виправдовуюсь.

А в самої вже від нервів дрижаки беруть. 

― Є ні, люба, ходімо в наші покої краще, ― супиться родичка. ― Відлежишся на всякий випадок, чаю теплого вип’єш. Твоя хвороба не має тебе вибивати з гри. А я вже усіх розпитала, короля на балу не буде. То й нам нема чого стирчати. Краще виспатись, щоб завтра мати свіженький вигляд. 

― Чому ви так вирішили? ― мимоволі пригадую свої пригоди.

Тітонька підхоплює під руку та тягне за собою.

― Сон ― запорука гарного кольору обличчя. От побачиш, які завтра всі будуть бліді й з мішками під очима. 

Відмахуюсь.

― Чому ви вирішили, що короля не буде?

На мить спиняється. Невдоволено супиться.

― Сорока на хвості принесла. Олвін Сміт теж уже пішла зі своєю бабкою. А вони більше за інших знають. Ми свій обов'язок теж виконали, ти свою красу усім продемонструвала. Непогано було б, щоб  хоч один танок протанцювала. Олвін танцювала з лордом Фінґером. Але пускати тебе в такому вигляді... ― її чіпкий погляд пробігається по мені й зупиняється на спідниці. Мимоволі притуляю рукою відірване мереживо. ― Древні! Вайолет, а з сукнею що? Де ти її зіпсувала?

― Нічого! Дійсно, нічого! ― знову виправдовуюсь. Підшити мереживо не проблема.

― Вайолет!

― Я за ручку дверей зачепилась! Просто за ручку дверей! 

Тітка недовірливо хитає головою.

― Головне не заплямуй репутацію. Бо якщо взнаю, що ти з кимось милувалась!

Кров шугає до щік. 

― Ні з ким! ― вигукую. А сама на лихо згадую пестливі руки у своєму волоссі.