Розділ 5

― Король Бардальф? Живий? ― мимоволі зривається з вуст. Від страху, не інакше. 

В темряві бачу як на мить зблискують білосніжні зуби, коли губи розсуваються в широкій посмішці.

― Зранку був… ― гмикає. 

Ошелешено кліпаю. Після всього що сталось, збентежує, на диво, саме це ― зустріч зі справжньою людиною, а не приводом. 

Навіть непомітно торкаюсь поли сюртука. Цупка тканина відчувається досить реальною. 

― Вас це засмучує? ― невідомо чому, але цілком благосклонно сприймає мою неввічливу поведінку. 

― Ні крапі, ― щиро зізнаюсь. Досить з мене безтілесних духів. ― Лиш збентежує.

Відсмикую руку, червоніючи від сорому. Чи мала право торкатись справжнього короля без дозволу. Раптом за це слідує покарання.

Та Бардальф ніяк не реагує, розпитує далі, наче про щось здогадуючись.

― А ви звикли мертвих королів бачити?

― Отож, ― бовкаю й усвідомивши, в чому щойно зізналась, закашлююсь. ― Ой! Ні… Тобто лише на портретах… ― поспіхом виправляюсь.

― Ну, що ж, все буває вперше. То кажете ховаєтесь від мене? Дозвольте запитати, чому?

Ковтаю колючу грудку в горлі. Ну, Третій, зачекай, буде тобі непереливки! Навіть не подивлюсь, що вже мертвий, знайду спосіб помститись. 

― Якщо не дозволю, все одно ж запитаєте... ― тягну час. Допомогти й підказати, звісно, нема кому. Мій помічник здимів, як тільки запахло смаженим. ― І відповідь таки маю дати…

― Саме так… ― підступає ближче. А я втискаюсь спиною у двері. ― Адже я ― король, мають бути привілеї, ― лукаво виблискує очима. ― Чи ж я дарма звалив на свої тендітні плечі тягар благополуччя цілої країни. 

― Тендітні? ― брови здригаються. Навіть у темряві видно масивну статуру. 

― Тягар теж не пушинка, ― схиляє голову набік та впирається долонею у двері, зліва від моєї голови. ― Так чому?

― Я… е-е-е… сором’язлива… ― нервово кошусь на руку, що відрізає відхід. Та й куди мені тікати…

― Це чеснота.

― Дуже сором’язлива. Коли тривожусь, часто несу дурниці, ― викручуюсь як можу і паралельно прикидаю план помсти: роги домалювати тому Третьому чи, наприклад, сукню замість костюма. В цьому світі камер нема, щоб зафіксували вандала, який збиткується над покійними, а я душу відведу.

― В дурницях проявляється наша істинна натура, ― підбадьорює.

― Натура дурня? ― підозріло примружуюсь.

― Скоріше, сміливця чи божевільного. Але ніяк не дурня… ― хитає головою.

― Хіба це не одне й те саме?

― Як з якого боку глянути?

Щось наша розмова, здається веде кудись не туди. Й рука його нервує, й близкість. Десь під ребрами починає млоїти. Мабуть, від страху, бо від чого ще. І дихання спирає в грудях, розшнурувати б корсет, але як це виглядатиме зі сторони…

― А що робите тут ви, ваша величність? На самоті і в темряві, замість того, щоб розважатись... ― збираюсь з думками. Здається кажуть, що кращий захист це, ― напад.

― Просто Лайон…

Кліпаю ошелешено.

― Просто Лайон?

― Тут і зараз для вас просто Лайон, ― схиляється ближче.

― Гаразд, Лайоне, ― ковтаю. ― То що ж ви тут робите?

Уважно вдивляється в моє обличчя, наче хоче на ньому щось прочитати.

― Ховаюсь від наречених.

Підіймаю брови. Пирхаю, стримуючи смішок.

― Не віриш? ― й собі усміхається.

― Ні краплі. Ви, ваша величність, ― сміливо дивлюсь в очі. ― Тобто Лайон, не настільки інфантильні, щоб ховатись.

― І це ти зрозуміла… ― відхиляється. Простору одразу більшає, і я набираю повні груди повітря. ― З чого?

Знизую плечима.

― Просто здається…

― Тоді, скажімо так, у мене теж була своя мета, ― пильно дивиться в очі.

― Шпигуєте?

― Можливо…

― За нареченими в невимушеній обстановці? ― теж схиляю голову набік. 

А король зовсім не такий, яким я його собі уявляла. Хоча… можу помилятись. Зараз ми на одинці, а що буде, коли він постане перед іншими. Цікаве питання…

― Теж можливо, ― киває.

Відводжу погляд перша. 

― Але я не вгадала, ― миттєво здогадуюсь.

― Не засмучуйся, ― раптово протягує руку й пропускає крізь пальці пасмо мого волосся. ― Ти досить близька до правди…

Хоч торкається волосся, а тепло відчувається в тілі, й мурашки біжать від потилиці до куприка. 

― Я й не засмучуюсь, ― відвертаюсь.

Якось воно безпечніше дивитись у сторону, а не у звабливі очі, в яких виблискує лукавство та полум’я.

― І-і-і… ― облизую раптово пересохлі губи. ― Гадаю мені в же час. Та і вам… мабуть. 

Звідкись беруться сили та спритність. Присідаю, пірнаю під руку та смикаю двері. Король відхиляється, а я прослизаю в тонку шпарину. Щоправда, спідниця в останній момент чіпляється мереживом за ручку. Я смикаюсь, спиняють, судомно намагаюсь вивільнитись. Поспішаю так, наче він кинеться мене наздоганяти. Навіть кидаю переляканий погляд за спину. 

Світло з коридору нарешті проникає в кімнату, і я вперше роздивляюсь того, з ким так довго спілкувалась. Король стоїть там де й стояв, лиш тільки руки склав на грудях. В темних, жовтих наче в лева, очах зачаївся сміх. Мабуть, я так дурнувато зі сторони виглядаю. Тікаю від того, хто й не думав наздоганяти. Дурепа! 

Жар розповзається на шию. Й калатаюче серце розганяє його далі, геть до кінчиків пальців на ногах. Смикаюсь знову, бажаючи якомога швидше зникнути. Від сорому вже й не дихаю. Проте мереживо тримає цупко.

Він крокує до мене. Наче хижак до жертви. Звісно хижак: Лайон це ж ― лев, а леви хижаки. Я ж наївна тупа вівця, що забрела на небезпечне пасовисько. 

― Допомогти? 

Зажмурююсь, відчуваючи, що ось-ось провалюсь крізь землю, навіть відповісти ніяково. Й раптом відчуваю, свободу. 

Боязко відкриваю одне око. Дійсно, король Бардальф відчепив мереживо, і тепер стоїть біля дверей. Усмішка в нього ще хижіша.

― Не подякуєш? ― знущається. Бачить, що млію від сорому, і ще більше примушує соромитись.