4.3

***

Різко повертаюсь, але хіба можна побачити того, хто цього не бажає. Може це черговий привид, втішаю себе. Але знаю ― не в цьому річ.

― О, я обожнюю танці, ― тарахтить Олвін. ― Ти теж?

― Безтямно, ― широко посміхаюсь, так що зводить вилиці. 

Як вислизнути, тітка пасе наче пильний орел. А танці я зможу пережити тільки в тому випадку, як не братиму в них участь. Та й короля зустріти не хочеться, раптом своїми невмілими діями, я відштовхну його й зіпсую Вайолет майбутнє. Тільки от як пояснити це тітці, впевнена, вона б виперла Вайолет на вальс навіть, якби та ногу зламала.

― Сучасна молодь геть не вміє танцювати, ― бурчить десь за вухом Бардальф. ― От побачиш, це не складно. В часи моєї молодості фігури танцю були куди складніші. Наприклад Маллійський вальс вимагав завмерти в третій позиції на цілих дві хвилини поки звучить крещендо. А зараз що, оці ваші новомодні танцюльки й тяжіння до простонародної грубої музики та беззмістовних стрибків. В танці має відображатись грація. 

― А мені здається, танцем потрібно насолоджуватись, хіба ні? ― вперше звертаюсь до привида. Олвін нарешті відійшла, мене ніхто не чує.

Бардальф у відповідь лиш похитує головою.

У бальній залі значно більше місця, й безліч стільчиків, на яких можна посидіти подалі від усіх. А ще дуже зручні стіни, одну з яких я підпираю. На щастя тітонька зустріла ще одну свою “добру” знайому й заглибилась в розмову з нею. 

Лиш перед цим ядуче мені прошепотіла.

― О, древні, Вайолет, ти бачиш? Це леді Барроуз із Люсі. На що вони сподіваються? Люсі ж підстарок, їй вже давно не вісімнадцять. І не двадцять. 

Я тільки рота відкриваю, ошелешена. Підстарок? Куди я потрапила. Ще й Бардальф підтакує, що дівчина дійсно не першої свіжості. Наче дичину на обід оцінює. А тітонька уже з милою усмішкою йде вітатись. Ну от як можна бути настільки лицемірною? Зате мені здається підвернувся шанс. 

― Е-е-е… ― на мить зависаю. ― Ваша… ем… величність, а ви б не могли мені допомогти втекти? 

― Величність…. ― смакує слово. ― Давно мене так не називали. Мої родичі тупі бовдури, звісно ж не скажуть такого. А більше нікому. 

― Співчуваю, ваша величність, ― користуюсь нагодою полестити. ― То допоможете?

― Навіщо. Я навчу тебе за мить танцювати, буду підказувати як за столом.

Кусаю нерішуче губи.

― Розумієте… не думаю, що в танцях буде настільки легко, як за столами.

― Чому? ― щиро дивується.

― Повірте, ― пирхаю, згадуючи власну грацію. ― То ж є тут місце, де можна трохи перевести дух та заховатись. 

Привид супиться. Моя ідея йому зовсім не подобається. 

― Можемо використати це місце, як, ем… скажімо, тренувальний майданчик. Ви могли б мені показати кілька фігур танцю, ― намагаюсь задобрити. Може поки вчитиме, й бал закінчиться. Цікаво, а як у привидів з відчуттям часу?

― Ну, хіба що для цього, ― задумливо потирає підборіддя. ― Ходімо. ― легенько торкається.

Я майже не відчуваю. А проте місце, де його пальці торкнулись передпліччя, наче льодом обпекло. Мимоволі зіщулююсь і непомітно слідую за ним. А далі удача повертається спиною. Бо уже біля самих дверей раптом за спиною чую гнівний окрик: “Вайолет!”

Здригаюсь від несподіванки й замість того, щоб зупинитись, вдаю, що не чую, й припускаю швидше.

Вибігаю з зали, а далі повертаю ліворуч по коридору. Зовсім у протилежну сторону, з якої прийшли. 

― Можна сховатись сюди! ― вказує на двері однієї з кімнат. І я не роздумуючи пірнаю туди, лиш краєм ока помічаючи, лукавий блиск в його очах. Але зараз не до його хитромудрих планів.

Віддихуюсь в затишній темряві, притулившись лобом до дерев’яної стулки. За нею чуються поспішні кроки. Легкий стукіт маленьких підборів. Переводжу подих лиш тоді, коли він віддаляється. Ковтаю пересохлим горлом і прикриваю очі. Треба ще почекати крапельку. Щоб впевнитись остаточно.

Й зненацька чую хрипкий шепіт:

― Що ви тут робите? 

Гаряче дихання обпалює ніжну шкіру за вухом. Серце за ребрами робить шалений кувирок. Знову черговий привид? Ну скільки можна так лякати? 

― Ховаюсь, ― довірливо шепочу. Нічого іншого в голову просто не приходить.

― Ховаєтесь? ― так і бачу подумки, як брови мого невидимого співрозмовника стрибають догори. ― Від кого?

― Від… ― задумливо соплю. Варто, чи ні, бути до кінця відвертою. Але хай йому грець, як почала… ― Від короля. Понад усе хочу, щоб цей клятий бал закінчився, і він вибрав нарешті собі наречену.

Сподіваюсь Бардальф не образився, я ж не зі зла, просто додому хочу.

― Вам настільки огидна думка стати його дружиною? Він потворний? Пихатий? Злий?

Таки образився. Всі ж мають хотіти, таке осяйне щастя як правитель Аквіланії.

― Ні… Н-н-не знаю, ― затинаюсь. ― Якщо чесно, я ніколи його не бачила.

Повільно повертаюсь, щоб бачити співрозмовника. Хоча в такій темряві навряд чи щось зможу розрізнити. 

Несподівано чую тихенький смішок.

― Тоді, буду радий відрекомендуватись, ― оголошує. ― До ваших послуг Бардальф Лайон Десятий. Можливо, ваша думка зміниться після нашого спілкування…