4.2

***

Вказівці привида підкоряюсь, розстеляю серветку і ледь стримуюсь, щоб не подякувати. На мене й так уже з деяким подивом і підкресленою увагою косяться, що буде, коли з порожнечею говоритиму. 

― Ти головне слухайся мене, і все буде гаразд, ― обіцяє.

Більше голови не повертаю, але ледь помітно киваю. Знаю, вірити привиду необачно. Взагалі необачно хоч комусь довіряти в новому світі. Я ж наче сліпе кошеня, нічого не знаю, нічого не бачу. Але ж маю якось викручуватись. 

― Хвилюєшся? 

Стуляю вуста, щоб знову не відповісти, але раптом доходить, що голос інший. Жіночий. І, безперечно, живий. 

Повертаюсь і вперше звертаю увагу на сусідку зліва. Дівчина, моя ровесниця. Вірніше, ровесниця Вайолет, за мене молодша років на чотири. Білява, гарненька. Наче з картинки. У ніжно-рожевій сукні.

― Трохи… ― обережно кажу. Пам’ятаю про перемогу за будь-яку ціну. Навряд чи з кимось тут можна подружитись, хоча сама дівчина не здається ні ворожою, ні злою.

― А я дуже! Аж серце з грудей вистрибує, ― щиро ділиться. ― Хоч і знаю, що за вечерею короля не буде.

― Не буде? ― повторюю. Не те щоб хотілось... А все ж хотілось. Цікаво, чи схожий нащадок на своїх славетних і трошки немертвих прадідів.

― Ага. Мені дядько сказав, ― прихиляється майже до самого вуха. ― Він королівський секретар. Я, до речі, Олвін Сміт. 

― Вайолет Бартлет, ― відрекомендовуюсь, мимоволі думаючи, що цій Олвін точно не варто перейматись, з такими то зв’язками. 

― Дуже приємно, ― отримую посмішку в відповідь і несподіваний щипок в бік від тітоньки. Ледь стримуюсь, щоб не скрикнути. Натяк, щоб не зближувалась?

Олвін не помічає, її в цей час відволікає сусідка по ліву руку, мабуть, супроводжуюча, й щось починає збуджено шепотіти. Тітка Вайолет і собі береться мене виховувати.

― Ти що, геть дурна! ― гарчить. ― Не второпала хто це? Це ж донька лорда Сміта. 

Так і хочеться спитати: і що? Й скоріш за все саме це питання читається в моїх очах, тому що прилітає ще один щипок. А за ним вже пояснення.

― Донька лорда Сміта. Того самого, що у Джефрі відібрав наш маєток. Як можна бути такою недотепою! 

― Відібрав маєток? ― виривається.

― Цить! ― мене ще раз щипають. 

― О, принесли перші страви! ― з іншої сторони чується захоплене Олвін. ― Я така голодна, що ладна з’їсти вовка. Як добре, що короля немає. При ньому б і кришки не проковтнула. 

― Ага, ― мугикаю й напружено дивлюсь, як лакеї накладають кожному в тарілку щось дивне, але безперечно пахнуче апетитно. Коли у мене запитують, погоджуюсь, як і решта. Хоч страва незнайома. Вона чимось нагадує рагу з великою кількістю соусу. Навіть бачу довгі зелені пагони, як стручки молодої квасолі, моркву, здається, цибулю. 

― М-м-м, ― за спиною стогне привид. ― Маллійське касуле. Просто божественно.

― Повірю на слово, ― шепочу крізь зуби.

Лакей здіймає брови, схоже почув. На щастя, лиш він один, бо з їжею розмови за столом жвавішають та голоснішають. 

― Уж повірте, дитя, ― відповідає привид. ― І ось цю виделку беріть, ― рука з яскравим мереженим манжетом просовується крізь лакея й тицяє в одну з виделок.

Здригаюсь від несподіванки ― не щодня таку картину побачиш. Лакей відходить, я хапаю прибор і ледь чутно дякую. 

Привид дійсно допомагає. Показує, як їсти салат, рибу, навіть суп і пудинг. Ложки, як виявилось, теж відрізняються. Без Третього я б нізащо не розібралась. 

Під кінець вечері напруга спадає. Мене ще кілька разів відволікає Олвін звичними, світськими розмовами. Але й тут приходить на допомогу Бардальф. Коли сусідка згадує когось із відомих осіб, тихенько підказує, хто це й чому я маю, до прикладу, посміхатись у відповідь на історію, коли лорд Шварц сів на свого капелюха, але скрушно хитати головою на те, що леді Барроуз на тому тижні на банкеті у леді Роуз під час вальсу ледь не загубила свою перуку. 

Але далі стає складніше. Вечеря закінчується й музики починають грати голосніше. А це означає, що надходить час танців. Тут вже привид мені не допоможе, хіба вселиться в мене й всі па виконуватиме сам.

― А от на танці, ― довірливо повідомляє Олвін, ― Король може й з’явитись. А можливо він уже тут. Спостерігає непомітно за нареченими. Як думаєш?

― Ну, це було б логічно, ― підтримую припущення.

― Я б на його місці так і зробила.

― Я б теж, ― підтакує Бардальф. 

І чомусь в мене на загривку стає дибки волосся. Наче й справді відчуваю чужий, зацікавлений погляд.