Огден, як і обіцяв, чекає нас перед дверима кімнати. Вперше закрадається думка ― це кожній претендентці належить провідник, чи наша сім’я така особлива. Кидаю зацікавлений погляд на лакея, але спитати не наважуюсь.
Він, як завжди, незворушний. Кланяється, бормоче своє “леді” й пропонує слідувати за ним.
Тітонька солоденько посміхається, наче губи медом намазала. Я скромно опускаю вії. Ні, не соромлюсь. Боюсь. Танці й етикет ― і моя душа вже в п’ятах. Але навіщо іншим знати.
Поки йдемо, навіть по сторонах не дивлюсь. Все обдумую, згадую. Раптом у мого мозку друге дихання відкриється, і він несподівано згадає, як правильно все це робити. Дивилась же я колись історичні фільми та серіали, ану ж як в підсвідомості щось відклалось.
Але пам'ять мовчить, я все більше впадаю у відчай. А від цього відчаю навіть не встигаю милуватись розкішним інтер’єром, прибраною залою, вишуканими сяючими кришталевими люстрами, порцеляновими вазами, мармуром та золотом.
Лиш на мить підіймаю голову, коли глашатай оголошує наші з тітонькою імена. Погляд ковзає по оточуючих. Проте люди зливаються в дивну пістряву масу. Від страху в очах усе роздвоюється й пливе. Жахливі картинки мелькають в голові: ось я роблю якусь маленьку помилку, й мене вже волочать у в’язницю, або ще гірше ― на костер, як відьму, що зайняла чуже тіло. А раптом ще й у вбивстві невинної Вайолет звинуватять.
― Прошу, ваші місця тут, ― тим часом Огден вже підводить нас до великого, вритого білою скатертиною столу.
Сам стіл (а скоріше їх декілька) розташовані по периметру зали. Й багато хто вже сидить за ними. Перешіптуються, перемовляються.
― О, леді Фінґер, ― посміхається тітонька, як тільки ми сідаємо на свої місця. ― Рада що ви тут.
Висока, худощава жінка з кислим виразом лиця праворуч від тітоньки й собі розпливається в фальшивій посмішці.
― І я рада, леді Спайк. Бачу з вами ваша підопічна, ― кидає на мене ледь помітний, зверхній погляд.
― Нам надійшло запрошення. Як і вам, гадаю… ― задирає носа тітка.
― О так, моя Маріса достойна взяти участь.
― Безсумнівно!
Леді обмінюються люб’язностями, але мені здається, що то дві кобри сичать. Так і сочиться отрутою кожне слово.
Маріса, про яку йдеться, сидить за леді Фінґер. Мені не дуже добре її видно, але і я помічаю, що вона вовтузиться на стільці, намагаючись мене роздивитись. Противника треба знати в обличчя, чи не так?
Проте мене значно більше цікавить посуд. На столі тарілки, пласкі й глибокі, бокали з водою, та ще одні, порожні, серветки й безліч, просто безліч вилок та ложок.
Серце стрибає до горла та починає душити. Буквально відчуваю, як на лобі виступає холодний піт. Як розібратись, що робити? А серветка! Вона складена біля тарілки, куди її? Здається на коліна, а раптом ні…
Озираюсь зацьковано. У інших тих серветок вже й нема, кудись поділись. Куди?
Дивлюсь скоса на тітоньку, вона поки балакає з цією Фінґер. Її серветка на місці. Що робити?
Сковтую в’язку слину. Дідько! Якщо мене так серветка вибила з колії, то що буде з вилками?
― Обережно розправте серветку та постеліть собі на коліна, ― раптом чую шепіт біля самісінького вуха.
Різко повертаюсь, ледь не змахую зі столу свій бокал з водою. Й бачу ліворуч від себе чергового Бардальфа, Третього.
Очі від здивування розширюються, ледь стримуюсь, щоб не заволати.
― Ох, знало б ти, дитя, як я скучив за такими чудовими банкетами! ― ностальгічно зітхає, не помічаючи мого ошелешення. ― З радістю помінявся б з тобою місцями.