Розділ 4

Оден, як і обіцяв, чекає нас перед дверима кімнати. Вперше закрадається думка ― це кожній претендентці належить провідник, чи наша сім’я така особлива. Кидаю зацікавлений погляд на лакея, але спитати не наважуюсь.

Він, як завжди, незворушний. Кланяється, бормоче своє “леді” й пропонує слідувати за ним. 

Тітонька солоденько посміхається, наче губи медом намазала. Я скромно опускаю вії. Ні, не соромлюсь. Боюсь. Танці й етикет ― і моя душа вже в п’ятах. Але навіщо іншим знати. 

Поки йдемо, навіть по сторонах не дивлюсь. Все обдумую, згадую. Раптом у мого мозку друге дихання відкриється, і він несподівано згадає, як правильно все це робити. Дивилась же я колись історичні фільми та серіали, ану ж як в підсвідомості щось відклалось. 

Але пам'ять мовчить, я все більше впадаю у відчай. А від цього відчаю навіть не встигаю милуватись розкішним інтер’єром, прибраною залою, вишуканими сяючими кришталевими люстрами, порцеляновими вазами, мармуром та золотом. 

Лиш на мить підіймаю голову, коли глашатай оголошує наші з тітонькою імена. Погляд ковзає по оточуючих. Проте люди зливаються в дивну пістряву масу. Від страху в очах усе роздвоюється й пливе. Жахливі картинки мелькають в голові: ось я роблю якусь маленьку помилку, й мене вже волочать у в’язницю, або ще гірше ― на багаття, як відьму, що зайняла чуже тіло. А раптом ще й у вбивстві невинної Вайолет звинуватять. 

― Прошу, ваші місця тут, ― тим часом Огден вже підводить нас до великого, вритого білою скатертиною столу. 

Сам стіл (а скоріше їх декілька) розташовані по периметру зали. Й багато хто вже сидить за ними.  Перешіптуються, перемовляються. 

― О, леді Фінґер, ― посміхається тітонька, як тільки ми сідаємо на свої місця. ― Рада що ви тут. 

Висока, худощава жінка з кислим виразом лиця праворуч від тітоньки й собі розпливається в фальшивій посмішці.

― І я рада, леді Спайк. Бачу з вами ваша підопічна, ― кидає на мене ледь помітний, зверхній погляд.

― Нам надійшло запрошення. Як і вам, гадаю… ― задирає носа тітка.

― О так, моя Маріса достойна взяти участь. 

― Безсумнівно!

Леді обмінюються люб’язностями, але мені здається, що то дві кобри сичать. Так і сочиться отрутою кожне слово. 

Маріса, про яку йдеться, сидить за леді Фінґер. Мені не дуже добре її видно, але і я помічаю, що вона вовтузиться на стільці, намагаючись мене роздивитись. Противника треба знати в обличчя, чи не так? 

Проте мене значно більше цікавить посуд. На столі тарілки, пласкі й глибокі, бокали з водою, та ще одні, порожні, серветки й безліч, просто безліч вилок та ложок. 

Серце стрибає до горла та починає душити. Буквально відчуваю, як на лобі виступає холодний піт. Як розібратись, що робити? А серветка! Вона складена біля тарілки, куди її? Здається на коліна, а раптом ні… 

Озираюсь зацьковано. У інших тих серветок вже й нема, кудись поділись. Куди? 

Дивлюсь скоса на тітоньку, вона поки балакає з цією Фінґер. Її серветка на місці. Що робити? 

Сковтую в’язку слину. Дідько! Якщо мене так серветка вибила з колії, то що буде з вилками? 

― Обережно розправте серветку та постеліть собі на коліна, ― раптом чую шепіт біля самісінького вуха. 

Різко повертаюсь, ледь не змахую зі столу свій бокал з водою. Й бачу ліворуч від себе чергового Бардальфа, Третього. 

Очі від здивування розширюються, ледь стримуюсь, щоб не заволати.

― Ох, знало б ти, дитя, як я скучив за такими чудовими банкетами! ― ностальгічно зітхає, не помічаючи мого ошелешення. ― З радістю помінявся б з тобою місцями.

Вказівці привида підкоряюсь, розстеляю серветку і ледь стримуюсь, щоб не подякувати. На мене й так уже з деяким подивом і підкресленою увагою косяться, що буде, коли з порожнечею говоритиму. 

― Ти головне слухайся мене, і все буде гаразд, ― обіцяє.

Більше голови не повертаю, але ледь помітно киваю. Знаю, вірити привиду необачно. Взагалі необачно хоч комусь довіряти в новому світі. Я ж наче сліпе кошеня, нічого не знаю, нічого не бачу. Але ж маю якось викручуватись. 

― Хвилюєшся? 

Стуляю вуста, щоб знову не відповісти, але раптом доходить, що голос інший. Жіночий. І, безперечно, живий. 

Повертаюсь і вперше звертаю увагу на сусідку зліва. Дівчина, моя ровесниця. Вірніше, ровесниця Вайолет, за мене молодша років на чотири. Білява, гарненька. Наче з картинки. У ніжно-рожевій сукні.

― Трохи… ― обережно кажу. Пам’ятаю про перемогу за будь-яку ціну. Навряд чи з кимось тут можна подружитись, хоча сама дівчина не здається ні ворожою, ні злою.

― А я дуже! Аж серце з грудей вистрибує, ― щиро ділиться. ― Хоч і знаю, що за вечерею короля не буде.

― Не буде? ― повторюю. Не те щоб хотілось... А все ж хотілось. Цікаво, чи схожий нащадок на своїх славетних і трошки немертвих прадідів.

― Ага. Мені дядько сказав, ― прихиляється майже до самого вуха. ― Він королівський секретар. Я, до речі, Олвін Сміт. 

― Вайолет Бартлет, ― відрекомендовуюсь, мимоволі думаючи, що цій Олвін точно не варто перейматись, з такими то зв’язками. 

― Дуже приємно, ― отримую посмішку в відповідь і несподіваний щипок в бік від тітоньки. Ледь стримуюсь, щоб не скрикнути. Натяк, щоб не зближувалась?

Олвін не помічає, її в цей час відволікає сусідка по ліву руку, мабуть, супроводжуюча, й щось починає збуджено шепотіти. Тітка Вайолет і собі береться мене виховувати.

― Ти що, геть дурна! ― гарчить. ― Не второпала хто це? Це ж донька лорда Сміта. 

Так і хочеться спитати: і що? Й скоріш за все саме це питання читається в моїх очах, тому що прилітає ще один щипок. А за ним вже пояснення.

― Донька лорда Сміта. Того самого, що у Джефрі відібрав наш маєток. Як можна бути такою недотепою! 

― Відібрав маєток? ― виривається.

― Цить! ― мене ще раз щипають. 

― О, принесли перші страви! ― з іншої сторони чується захоплене Олвін. ― Я така голодна, що ладна з’їсти вовка. Як добре, що короля немає. При ньому б і крихти не проковтнула.