3.2

***

― Ви помиляєтесь. Зовсім! 

На якусь коротку мить охоплює жах. Він говорить про це так відкрито, відверто. Але що йому, привиду? Адже навіть не заїкнувся, що мені буде за заволодіння чужим тілом. Навряд чи це схвалюється. 

Відступаю на крок, ще один. 

― Уже йдеш? ― здіймає брови. ― Так швидко!

― Справи. Королівська вечеря… Бал… ― тараторю не припиняючи задкувати. Поки не наштовхуються на когось. На мої плечі опускаються важкі чоловічі долоні.

― Леді? Вам допомогти?

Повертаюсь різко, аж сукня розлітається в сторони. За спиною стоїть незворушний оден Брікс

― Ні, я… ― ковтаю, гарячково підшуковую пояснення. ― Я просто гуляла. І наткнулась, ось… ― киваю в сторону співбесідника.

― Авжеж… ― пробігає очима портрети.

― Згадувала ваші… е-е-е… легенди. Говорила… з… з…

Отут мене починають долати сумніви. 

― З ким? ― підіймає ідеально окреслені брови. 

― З... ― озираюсь. Бардальф так і стоїть, як і стояв. Навіть лукаві смішинки з очей не зникли. 

― Тут нікого нема, ― заявляє лакей, підтверджуючи мої здогадки.  

Я лиш кліпаю очима. Отже, він його не бачить? Чому ж бачу я? А може Бардальф навмисно робить так, щоб показуватись лише тим, кому хочеться. 

Підозріло звужую очі, підставити мене надумав. А я ж мало не бовкнула, що з покійним монархом веду теревені. Ото б сміху було. Хоча загроза бути обраною Десятим вмить перестала б нависати над головою як Дамоклів меч ― кому потрібна божевільна королева.

 ― Якби ж я знав, чому ти нас бачиш, ― наче читає мої думки. ― Але повір, я цьому дуже радий. А коли дізнається решта…

― Решта, ― ледь шепочу. Мені ні краплі не весело. Ще не вистачало, щоб ці небіжчики влаштували до мене паломництво, з наміром побалакати по душах.

― Перепрошую, леді? ― Огден дивиться на мене з підозрою. Пильніше оглядає пустельний для нього коридор. 

― Нічого… ― зітхаю. ― То я до себе. Згадувала, як повернутись в кімнату… ― миттю знаходжу виправдання.

― Я вас проведу. Скоро вже до балу треба готуватись. Вам варто відпочити, набратись сил, щоб сяяти на фоні інших конкурсанток.

― Так, звісно, ― востаннє кидаю погляд на Четвертого. Він на прощання привітно махає рукою. 

― Хай тобі щастить, Вайолет, ― бажає від щирого серця.

― Дякую, ― механічно відзиваюсь, підхоплюю поділ сукні, щоб ненароком не наступити на нього, й крокую вслід за лакеєм.

Оден навіть вухом не веде. Зрозумів, що це не до нього, чи навпаки прийняв на свій рахунок… Наступного разу точно треба бути обережнішою. Бо поряд зі звинуваченням у викраданні чужого тіла, здається, у мене з’явився ще один привід для занепокоєння ― прославитись несповна розуму через постійні балачки з собою. 

― Не хвилюйтесь, ― раптом каже.

Ох знав би він про що я думаю… Що мене ні краплі не турбує король, принаймні в ролі нареченого. Скоріше охоплюють дрижаки через те, що цей самий король може за секунду віддати наказ мене стратити чи запхати у божевільню.

― Це не просто… ― зізнаюсь, догнавши його й крокуючи уже поряд, плечем до плеча.

― Гадаю, у вас усі шанси пройти у фінал… ― підбадьорює.

― А якщо я не бажаю… Не бажаю виходити за короля.

На мить задумується.

― Тоді шансів ще більше. Але краще все ж палицю не перегинати.

Дивлюсь не розуміючи. Тобто?

― Трюк з незнанням столових приборів чи фігур танцю, ― береться пояснювати. ― Такі зусилля марні. Не ганьбіть себе. Є багато інших способів не ввійти в коло потенціальних наречених. 

Розсіяно киваю. А в самої вже по хребту мороз пробіг. Боже, танці й вечеря. Знав би Огден, що я дійсно не прикидатимусь. Це буде жах. Зате король точно не захоче зв’язати зі мною долю. Сподіваюсь Вайолет, коли сюди повернеться, не дуже засмутиться тим, що перспектива стати королевою у неї зникла.

До речі, про Вайолет і переміщення. Треба якомога швидше знайти хоч якусь інформацію. 

― А тут є бібліотека? ― несподівано цікавлюсь. 

― Чи є бібліотека в королівському палаці? ― здивування Огдена Брікса настільки велике, що й сама розумію яку дурість зморозила. ― Звісно! Найкраща в королівстві! Тільки раджу все ж її відвідати завтра. Сьогодні у вас обмаль часу. 

Киваю, погоджуючись. Хоча було б просто ідеально, якби я знайшла якийсь ритуал, що поверне все на свої місця, ще до злополучної вечері.

― Накажете, і я вас проведу, або Кайра…

― Кайра? ― насуплююсь.

― Служниця. 

Червонію. Незручно. Дівчина нам допомагала, а я її імені навіть не знала.

― Звісно. Дякую, ― поспіхом вимовляю, щоб приховати знічення. 

― Гарного вечора, леді. Рівно о восьмий будьте готові. Я проведу вас і леді Спайк до бенкетної зали.

― Буду, ― обіцяю і пірнаю за двері. 

А як тільки опиняюсь у власних апартаментах, мене зустрічає гнівним вигуком тітонька. 

― Де ти була? ― питає підозріло примружившись.