Розділ 3

Ох, дідько! Лайка застрягає в горлі колючою грудкою. Ще один Бардальф на мою голову. І привид. 

― У вас сімейний підряд? ― брякаю, перш ніж встигаю подумати. 

Схаменувшись, ляскаю долонею по губах ― не варто так з королем, навіть мертвим.

Та Бардальф Четвертий продовжує посміхатись.

― Можна сказати й так, ― гмикає, щось обмірковуючи. ― Але молодняк ще не підтягнувся.

― Молодняк? ― здіймаю брови. 

― Всі, хто помер після епідемії Чорної Смерті. Хтозна-де тиняються. Ох, вже ці підлітки… ― скрушно хитає головою.

― Підлітки? ― моє здивування набирає обертів. Таке враження наче я в якомусь комедійному шоу… або в… е-е-е… божевільні. 

― Гадаєш, кілька століть достатній вік для привида?

― Нічого не гадаю, ― насуплююсь. Не люблю, коли насміхаються. ― Я взагалі вперше бачу привидів. 

― Не хвилюйся, навряд чи останній. 

Пирхаю.

― Варто зазначити, що заспокоювати ви вмієте кепсько...

― Як вже є… ― розводить руками.

Мовчу. Не подобаються мені перспективи. Потраплянка, магія, привиди. І дорога назад невідома. Раптом ще на якусь нечисть наткнусь, більш агресивну.

Тим часом Бардальф береться походжати галереєю, уважно роздивляючись кожного з тезок, наче бачить уперше. Зупиняється, супиться, йде далі, доки не завмирає перед власним.

― А художник явно постарався мене передати таким, як при житті, ― задумливо потирає підборіддя. ― Шкода, що довелось на себе надіти цей непотріб, ― зневажливо оглядає пишне жабо та розцяцькований жакет. ― Чому було не зобразити мене у звичайному одязі, га? На крайній випадок в мисливському костюмі… Тепер ось навіть після смерті мучусь, ― жаліється наче давній знайомій.

Знизую плечима. Підходжу ближче й собі приймаюсь роздивлятись портрет. Минулого разу так прискіпливо я лише першого й останнього розглядала.

― Щось ви не дуже схожі на короля… Принаймні поводитесь, розмовляєте…

― А ти багато зустрічала королів? ― перебиває запитанням.

Хитаю головою.

― Отож… Хоча ти права, ― зітхає. Повертається до мене. ― Знаєш в чому єдиний плюс бути привидом?

― Не можеш ще раз померти? ― припускаю.

Й отримую у відповідь смішок.

― І це також, ― погоджується. ― Але після смерті ти можеш бути ким хочеш. Можеш відкинути умовності, традиції, тиск суспільства й нарешті відчути себе вільним, ― ошелешує відвертістю. ― Я вояка, простий хлопець, який ніколи не прагнув до влади. мені ближче меч та обладунки. Я був задоволений своєю роллю другого сина, що робить військову кар’єру. Вся ця дипломатія, балачки, хитрощі, ось тут за життя, ― постукує ребром долоні себе по горлу. ― То хоч після смерті я можу бути собою. 

― О, так, ― співчутливо зітхаю, задумуючись над своєю проблемою. ― Бути собою дуже важливо. Прикро, коли доводиться грати чужу роль…

― З власного досвіду знаєш?

― Так, ― киваю, не задумуючись. Злякано округлюю очі. ― Ой! Ні… Не знаю… ― намагаюсь виправитись.

Але Бардальф хитро прищурюється.

― Знаєш, ― лукаво виблискує очима. ― І я знаю. Ти чужинка!

Серце тьохкає, завмирає, стискається за ребрами в ниючу грудочку. 

― Що ви маєте на увазі? ― ледь ворушу губами.

― Те і маю, ― не залишає сумнівів у своїй обізнаності.