Розділ 3

Ох, дідько! Лайка застрягає в горлі колючою грудкою. Ще один Бардальф на мою голову. І привид. 

― У вас сімейний підряд? ― брякаю, перш ніж встигаю подумати. 

Схаменувшись, ляскаю долонею по губах ― не варто так з королем, навіть мертвим.

Та Бардальф Четвертий продовжує посміхатись.

― Можна сказати й так, ― гмикає, щось обмірковуючи. ― Але молодняк ще не підтягнувся.

― Молодняк? ― здіймаю брови. 

― Всі, хто помер після епідемії Чорної Смерті. Хтозна-де тиняються. Ох, вже ці підлітки… ― скрушно хитає головою.

― Підлітки? ― моє здивування набирає обертів. Таке враження наче я в якомусь комедійному шоу… або в… е-е-е… божевільні. 

― Гадаєш, кілька століть достатній вік для привида?

― Нічого не гадаю, ― насуплююсь. Не люблю, коли насміхаються. ― Я взагалі вперше бачу привидів. 

― Не хвилюйся, навряд чи останній. 

Пирхаю.

― Варто зазначити, що заспокоювати ви вмієте кепсько...

― Як вже є… ― розводить руками.

Мовчу. Не подобаються мені перспективи. Потраплянка, магія, привиди. І дорога назад невідома. Раптом ще на якусь нечисть наткнусь, більш агресивну.

Тим часом Бардальф береться походжати галереєю, уважно роздивляючись кожного з тезок, наче бачить уперше. Зупиняється, супиться, йде далі, доки не завмирає перед власним.

― А художник явно постарався мене передати таким, як при житті, ― задумливо потирає підборіддя. ― Шкода, що довелось на себе надіти цей непотріб, ― зневажливо оглядає пишне жабо та розцяцькований жакет. ― Чому було не зобразити мене у звичайному одязі, га? На крайній випадок в мисливському костюмі… Тепер ось навіть після смерті мучусь, ― жаліється наче давній знайомій.

Знизую плечима. Підходжу ближче й собі приймаюсь роздивлятись портрет. Минулого разу так прискіпливо я лише першого й останнього розглядала.

― Щось ви не дуже схожі на короля… Принаймні поводитесь, розмовляєте…

― А ти багато зустрічала королів? ― перебиває запитанням.

Хитаю головою.

― Отож… Хоча ти права, ― зітхає. Повертається до мене. ― Знаєш в чому єдиний плюс бути привидом?

― Не можеш ще раз померти? ― припускаю.

Й отримую у відповідь смішок.

― І це також, ― погоджується. ― Але після смерті ти можеш бути ким хочеш. Можеш відкинути умовності, традиції, тиск суспільства й нарешті відчути себе вільним, ― ошелешує відвертістю. ― Я вояка, простий хлопець, який ніколи не прагнув до влади. Мені ближче меч та обладунки. Я був задоволений своєю роллю другого сина, що робить військову кар’єру. Вся ця дипломатія, балачки, хитрощі, ось тут за життя, ― постукує ребром долоні себе по горлу. ― То хоч після смерті я можу бути собою. 

― О, так, ― співчутливо зітхаю, задумуючись над своєю проблемою. ― Бути собою дуже важливо. Прикро, коли доводиться грати чужу роль…

― З власного досвіду знаєш?

― Так, ― киваю, не задумуючись. Злякано округлюю очі. ― Ой! Ні… Не знаю… ― намагаюсь виправитись.

Але Бардальф хитро прищурюється.

― Знаєш, ― лукаво виблискує очима. ― І я знаю. Ти чужинка!

Серце тьохкає, завмирає, стискається за ребрами в ниючу грудочку. 

― Що ви маєте на увазі? ― ледь ворушу губами.

― Те і маю, ― не залишає сумнівів у своїй обізнаності.

― Ви помиляєтесь. Зовсім! 

На якусь коротку мить охоплює жах. Він говорить про це так відкрито, відверто. Але що йому, привиду? Адже навіть не заїкнувся, що мені буде за заволодіння чужим тілом. Навряд чи це схвалюється. 

Відступаю на крок, ще один. 

― Уже йдеш? ― здіймає брови. ― Так швидко!

― Справи. Королівська вечеря… Бал… ― тараторю не припиняючи задкувати. Поки не наштовхуються на когось. На мої плечі опускаються важкі чоловічі долоні.

― Леді? Вам допомогти?

Повертаюсь різко, аж сукня розлітається в сторони. За спиною стоїть незворушний Оден Брікс

― Ні, я… ― ковтаю, гарячково підшуковую пояснення. ― Я просто гуляла. І наткнулась, ось… ― киваю в сторону співбесідника.

― Авжеж… ― пробігає очима портрети.

― Згадувала ваші… е-е-е… легенди. Говорила… з… з…

Отут мене починають долати сумніви. 

― З ким? ― підіймає ідеально окреслені брови. 

― З... ― озираюсь. Бардальф так і стоїть, як і стояв. Навіть лукаві смішинки з очей не зникли. 

― Тут нікого нема, ― заявляє лакей, підтверджуючи мої здогадки.  

Я лиш кліпаю очима. Отже, він його не бачить? Чому ж бачу я? А може Бардальф навмисно робить так, щоб показуватись лише тим, кому хочеться. 

Підозріло звужую очі, підставити мене надумав. А я ж мало не бовкнула, що з покійним монархом веду теревені. Ото б сміху було. Хоча загроза бути обраною Десятим вмить перестала б нависати над головою як Дамоклів меч ― кому потрібна божевільна королева.

 ― Якби ж я знав, чому ти нас бачиш, ― наче читає мої думки. ― Але повір, я цьому дуже радий. А коли дізнається решта…

― Решта, ― ледь шепочу. Мені ні краплі не весело. Ще не вистачало, щоб ці небіжчики влаштували до мене паломництво, з наміром побалакати по душах.

― Перепрошую, леді? ― Оден дивиться на мене з підозрою. Пильніше оглядає пустельний для нього коридор. 

― Нічого… ― зітхаю. ― То я до себе. Згадувала, як повернутись в кімнату… ― миттю знаходжу виправдання.

― Я вас проведу. Скоро вже до балу треба готуватись. Вам варто відпочити, набратись сил, щоб сяяти на фоні інших конкурсанток.

― Так, звісно, ― востаннє кидаю погляд на Четвертого. Він на прощання привітно махає рукою. 

― Хай тобі щастить, Вайолет, ― бажає від щирого серця.

― Дякую, ― механічно відзиваюсь, підхоплюю поділ сукні, щоб ненароком не наступити на нього, й крокую вслід за лакеєм.

Оден навіть вухом не веде. Зрозумів, що це не до нього, чи навпаки прийняв на свій рахунок… Наступного разу точно треба бути обережнішою. Бо поряд зі звинуваченням у викраданні чужого тіла, здається, у мене з’явився ще один привід для занепокоєння ― прославитись несповна розуму через постійні балачки з собою.