2.2

***

― Зарубай на носі. Ні хвороби, ні погане самопочуття не є приводом, щоб саботувати відбір. Захворієш ― є цілителі. Принаймні на пару днів вони приберуть симптоми. Решту знати не хочу. А тепер дай глянути.

Я на кілька хвилин зависаю, переварюючи оте “цілителі”. Вона ж лікарів мала на увазі, так? А тітонька, скориставшись моїм замішанням, відбирає рушника й уважно розглядає мою гематому. 

― Що ж, це діло поправне, до вечора й сліду не залишиться, ― цокає язиком. 

― Еге ж, ― недовірливо бурчу. Ще б сказала “до весілля заживе”. Але не сперечаюсь. Прикрию волоссям. Я, звісно, заміж не хочу, але й гулею світити це такий собі вихід.

― Йди поки роздягайся, ― й далі командує. ― Сама справишся з вбранням, тобі не звикати. Нашу служницю схоже за смертю треба посилати. Несе той обід біс зна скільки.

Я лиш подумки закочую очі. Насправді дівчина відсутня всього лиш кілька хвилин, але схоже у леді Спайк просто неймовірна потреба усе й усіх критикувати. Траплялись мені такі, і не раз. Тому мовчки йду виконувати доручення, попутно розглядаючи наші апартаменти. Я так поспішала сховатись від тітоньки, що навіть оком не кинула, де доведеться жити.

Отже, нам дісталась досить велика й світла кімната зі своєю гардеробною та санвузлом. На жаль, у цій кімнаті ми з тітонькою мусимо проживати удвох. Проте є й хороше: кожній дісталось по ліжку, закритому з усіх сторін цупким гаптованим балдахіном, яка-не-яка ілюзія усамітнення буде. На одному з них вже валяється муфта леді Спайк, не важко здогадатись, що мені дісталось друге, біля стіни, а не вікна. 

Кидаю на нього свій плащ, муфту, мабуть, лишила у ванній. Розпускаю шнурівку сукні ― дуже вже тисне, й нарешті вдихаю повними грудьми. Я й навіть не здогадувалась наскільки мене стискував корсаж, певно Вайолет давно звикла ходити в такому. 

Служниця повертається за кілька хвилин. Проворно вносить тацю, береться накривати невеличкий столик біля вікна.

― Дівчино, ану ходи сюди, ― звісно ж тітонька неспроможна стриматись від нових вказівок.

― Так, леді ― чемно схиляється служниця та швидко підходить. 

Я краєм ока зацікавлено спостерігаю. Що вже задумала псевдородичка.

― Нам потрібен цілитель. 

Занепокоєний погляд перебігає від мене до тітки й навпаки.

― Леді захворіла?

― Ні, дівчино. вдарилась. Треба прибрати синець.

Чомусь в очах служниці мелькає полегшення.

― О, то я можу. 

― Ти? ― дивується леді Спайк, і я разом з нею.

Служниця скромно опускає погляд й знічено хапається за краєчок фартуха, нервово шарпає мереживний краєчок.

― Маю здібності, тому й служу тут.

― Ну. звісно, ― пирхає тітка. ― Тоді зроби щось з оцим, ― вказує пальцем на мене. Гематома все ще видніється, я поки не встигла розпустити тісний вузол на потилиці.

Очі служниці на мить розширюються.

― Як накажете, ― схиляє голову. 

Підходить до мене. Я не рухаюсь, цікаво, що буде далі. Лиш повертаюсь до неї обличчям. Ні п’явок, ні примочок в її руках немає. Отже, можна не хвилюватись. Але все одно з побоюванням дивлюсь на цілительку. Вона ж, приблизившись, зосереджено примружується, підносить долоню до мого чола й завмирає. 

Почуваюсь трохи дурнувато, розгублено кліпаю очима. Але тітонька мовчить, якби щось було не те, хто-хто, а вона б висказалась. Приємне тепло огортає місце удару, а за мить я вже нічого не відчуваю. Лиш голова трошки паморочиться.

― Чудово, ― киває леді Спайк, як тільки служниця забирає долоню.

― Але леді Бартлед потрібно трішки полежати, ― повідомляє на мить зблідла цілителька. ― Удар був сильнішим ніж здавався, у вас легкий струс, ― пояснює мені. 

― А, ― здивовано округлюю очі. Ловлю своє відображення у невеличкому дзеркалі на тумбі біля ліжка й розумію, що від гулі дійсно немає й сліду. ―  Так, гаразд… ― слухняно погоджуюсь. Прилягти дійсно не завадить… Дивуватись магії уже немає сил. Переміщення у новий світ, говіркі обурені привиди, король та наречені... З розуму зійти. То магія лиш вишенька на торті.

― Що ж тоді і я полежу, ― вирішує тітонька. ― Розбуди нас за дві години до вечері, дівчино.

― Як накажете леді, ― знову схиляється.

Вперше за весь час полегшено зітхаю. Спати мені не хочеться і почуваю себе чудово, від запаморочення не залишилось й сліду. Певно служниця таки вправна цілителька. Але після легкого перекусу ― на щастя для чаю та канапок і тістечок ніяких знань столового етикету не знадобилось, і я спокійно поїла ― лягаю в ліжко та закриваю балдахін. Боюсь уявити, як поводитимусь за королівським столом. Всі ці ложки виделки… вже кидає в холодний піт. Проте, навіть ось так лежати свердлячи очима стелю й хвилюватись про майбутнє набагато приємніше, ніж спілкуватись з тіткою. Від її настирного дзижчання вже у вухах дзвенить.

Хоча, як не дивно, через певний час навіть спокій набридає. Думки скачуть наче блохи на собаці. Я сушу мізки, чому так трапилось, як сюди потрапила (за звичай в книгах тебе переносить портал, або ти помираєш), як не попастись, що я чужинка, і що буде, якщо все ж хтось дізнається. 

Я була здорова і жива. Останнє, що пам’ятаю про дім ― як випила на ніч молоко з медом й пішла спати, а прокинулась тут. То що ж мене сюди перетягло? Подушка? Сон? В моїй квартирі відкрилась кротова нора?

Думки розбурхують тіло, перескакують на події що стались сьогодні, на новий світ і що про нього взнала, на Бардальфів і привида, і я раптово розумію, що не буде в мене спокою, поки хоча б у чомусь не здобуду певності. А найлегше це зараз зробити з привидом. 

Відкидаю ковдру, тихенько намацую капці. Сукня лежить на стільці, похапцем накидаю її на сорочку й розпущений корсет, навіть не затягнувши до кінця шнурівку (сподіваюсь я нікому на очі нен потраплю) вислизаю зі свого усамітненого ложа. На мить замираю перед дверима, але з боку тітчиного ліжка чується такий храп, що я вже не дуже той стримую себе. Навмисне не шумлю, але й навшпиньках не ходжу.