Розділ 2

― Вайолет! Вайолет! Ти чуєш?

(Я вже казала, як ненавиджу це ім'я і цей голос?)

Гостре відчуття дежавю стукає десь на краю свідомості. Облизую пересохлі губи, ледь-ледь розкриваю важкі повіки. Голова гуде, особливо з правого боку. Опираюсь рукою на підлогу, припідіймаюсь. Обмацую лоб, здається, трохи вище скроні у мене росте чимала гуля. 

― Вайолет! Нестерпне дівчисько! Де ти ділась?

― Я тут, ― хриплю. Чіпляюсь за умивальник, встаю на ноги. 

Коли в очах припиняє все розпливатись та двоїтись, боязко оглядаю ванну. Схоже, я знов одна, гість кудись подався. А може примарився. Може то мені наснилось. В безтямі. А що, свідомість я вперше втрачаю, може ця сама втрата галюцинаціями супроводжується. 

― Що ти там робиш так довго? ― звучить вимогливе з того боку дверей. 

От дійсно, що я там можу робити. На ковзанах кататись?

― Вгамовую природні потреби! ― чемно відповідаю.

― Хамка!

Кліпаю. Тобто “хамка”. А що я мала сказати? “Пудрю носика”? До речі, про носика і решту частин мого обличчя…

Шукаю очима рушник. Він лежить на підлозі. Там, де стояв привид. Лежить і наче в насмішку підтверджує, що я таки ним у когось кидалась. В кого? В глюк чи справжнього привида? 

Шкіра вкривається сиротами. А якщо я хвора, шизофренія у мене, наприклад. Чи пухлина в мозку… Хто мене тут вилікує? Хто допоможе, якщо медицина на рівні бабок-травниць і ескулапів ― любителів кровопускань і п’явок? 

Повільно підходжу до свого знаряддя замаху,  підіймаю його, обдивляюсь. Хоча й не розумію, що хочу побачити. Навряд чи привид лишив би якісь сліди. Повертаюсь до умивальника й змочую в холодній воді. Треба до гулі прикласти, щоб синця не було й набряку.  

Мимоволі кидаю погляд у дзеркало й знову бачу не себе. Шизофренія? Знущально гмикаю. Отямся, Лета, ти в іншому світі. Або твоя галюцинація така глибока, що ти собі намалювала паралельний вимір, що застряг у минулому тисячолітті, або варто визнати, що Бардальф П’ятий мене таки відвідав.

― Ти скоро, Вайолет! ― бушують за дверима.

― Дуже, ― кричу у відповідь. 

Що буде коли “тітонька” побачить мене ось такою. Скуйовдженою, побитою, переляканою... Знов нагримає? Схоже, багато приводів їй непотрібно. Бідолашна Вайолет не мала захисту від цієї диктаторки. Хто вступиться за сироту?

І ось тут у мене виникає нове питання, від якого волосся на голові стає дибки. Я досі навіть не задумувалась, а де ж справжня Вайолет. В моєму тілі, в моєму світі? Як вона там долатиме труднощі? Я хоч приблизно собі уявляю епоху, в яку потрапила (спасибі книгам, фільмам і урокам історії). А вона? В майбутньому? В майбутньому, про яке навіть уявлення не має. 

Мені виходить гріх скаржитись. Подумаєш минуле, подумаєш, привид (версію з глюком відкидати теж не будемо). А їй як жити серед телефонів, машин, електроніки… Сердешна, мабуть, до коліків налякана. Прокинулась в моєму ліжку від будильника на телефоні, в порожній темній квартирі, сама. А вона хоч холодильник здогадається відкрити, щоб їжу знайти, чи буде слуг чекати?

Пересмикую плечима. Сподіваюсь таки розбереться. 

Наполегливий стукіт у двері ― здається терпець леді Спайк вже урвався ―  відволікає від думок. Проблеми Вайолет, це проблеми Вайолет. Допомогти їй нічим не можу. Та й мої від мене ніхто не забере. Виходити дійсно пора, хай уже тітонька покричить на мене, та вспокоїться. 

Натискаю ручку, вивалююсь назовні. Рушник до гулі так і прикладений. 

― Вайолет! Що? ― очі тітоньки стають завбільшки з горіхи. 

Служниця, що саме розкладає та перетрушує одяг теж здивовано завмирає. Аж рота відкриває, навіть не кліпає своїми великими карими очима.

― Зомліла. Вдарилась головою, ― коротко пояснюю. 

― Зомліла?

― Певно від утоми… 

Живіт раптово видає голосний буркіт. 

― Чи голоду, ― миттєво орієнтуюсь. 

Служниця закриває рота, але продовжує дивитись на мене, як на восьме чудо світу.

― Бовкнеш комусь про це, закопаю, ― зовсім не як леді погрожує тітонька нещасній. 

Та квапливо киває. Й отримує наказ:

― Кидай все та принеси щось з кухні. Я теж зголодніла! 

Служниця знову киває та кулею вилітає з кімнати.

― Тямуща дівчинка, ― хитає головою їй в слід тітонька. ― Принаймні, на перший погляд. А там побачимо… Що ж до тебе… ― знов повертається до мене.

І я вже готуюсь до нотацій.

― Зарубай на носі. Ні хвороби, ні погане самопочуття не є приводом, щоб саботувати відбір. Захворієш ― є цілителі. Принаймні на пару днів вони приберуть симптоми. Решту знати не хочу. А тепер дай глянути.

Я на кілька хвилин зависаю, переварюючи оте “цілителі”. Вона ж лікарів мала на увазі, так? А тітонька, скориставшись моїм замішанням, відбирає рушника й уважно розглядає мою гематому. 

― Що ж, це діло поправне, до вечора й сліду не залишиться, ― цокає язиком. 

― Еге ж, ― недовірливо бурчу. Ще б сказала “до весілля заживе”. Але не сперечаюсь. Прикрию волоссям. Я, звісно, заміж не хочу, але й гулею світити це такий собі вихід.

― Йди поки роздягайся, ― й далі командує. ― Сама справишся з вбранням, тобі не звикати. Нашу служницю схоже за смертю треба посилати. Несе той обід біс зна скільки.

Я лиш подумки закочую очі. Насправді дівчина відсутня всього лиш кілька хвилин, але схоже у леді Спайк просто неймовірна потреба усе й усіх критикувати. Траплялись мені такі, і не раз. Тому мовчки йду виконувати доручення, попутно розглядаючи наші апартаменти. Я так поспішала сховатись від тітоньки, що навіть оком не кинула, де доведеться жити.

Отже, нам дісталась досить велика й світла кімната зі своєю гардеробною та санвузлом. На жаль, у цій кімнаті ми з тітонькою мусимо проживати удвох. Проте є й хороше: кожній дісталось по ліжку, закритому з усіх сторін цупким гаптованим балдахіном, яка-не-яка ілюзія усамітнення буде. На одному з них вже валяється муфта леді Спайк, не важко здогадатись, що мені дісталось друге, біля стіни, а не вікна.