1.4

***

Сльози миттєво висихають. Тру очі, знову дивлюсь на портрет. Навіть обережно руку протягую, щоб помацати полотно, поки ніхто не бачить. Раптом це й не портрет зовсім… раптом це… екран чи… Та хто ж його знає, що у цьому світі може бути. Але натикаюсь на осудливий погляд тітоньки й відсмикую пальці. Можливо, це дійсно зайве, Бардальф П’ятий більше не моргає, не рухається і не подає ознак життя. Отже, привиділось. 

Хоча… з огляду на все, й не таке може привидітись. Дивно, що я ще тут рожевих єдинорогів верхи на крилатих купідонах не бачу. Чи які там ще є атрибути щасливого весілля. 

Переконавшись, що зловила глюк, трохи заспокоююсь. Але стараюсь більше не дивитись в сторону підступних Бардальфів. Навіть якщо вони рухаються насправді, як картини в Гаррі Поттері, волію про це взнати трохи пізніше, а краще ніколи.

На щастя наші кімнати вже зовсім поруч, небезпечних та свавільних витворів мистецтва, що зображують славетних предків короля, не залишилось, як і історій у закромах балакучого провідника. І за кілька хвилин Оден Брікс уже розчиняє перед нами двостулкові білосніжні двері. 

― Ось ваші апартаменти леді Спайк, леді Бартлет, ― злегка кланяється і змахує рукою в сторону кімнати. ― Як я й говорив, слуги занесли вже ваш багаж. А ваша особиста служниця скоро прибуде. Влаштовуйтесь як удома, сподіваюсь час проведений в королівському палаці залишить приємні спогади. Ну, і звісно, бажаю перемоги.

Тітонька щось лепече у відповідь, я обмежуюсь сухим “дякую”. 

За звичай я більш ввічлива, але зараз просто нестерпно хочу залишитись на самоті. Моїй бідній перевантаженій подіями свідомості просто конче необхідно втрясти та втрамбувати все, що сталось за останню годину. Хоч трохи привести до ладу думки та зв’язати події з законами фізики та Всесвіту, на яких мене виховували все моє свідоме життя. 

Про одне тільки молю, щоб леді Спайк не вирішила продовжити бесіду з настановами. Мені її в кареті вистачило. Проте, ніде правди діти, саме з цієї бесіди я дізналась, що Вайолет сирота і змушена стати жертовним ягням на вівтарі, “пардон”, на шлюбному ложі в угоду люблячій сім’ї. Тому, перш ніж тітонька знов згадає про моє існування, шукаю шляхи втечі. Озираюсь знайомлячись з кімнатами. Відчиняю найближчі двері ― за ними виявляється гардеробна, у якій вже покояться скрині з речима. За наступними дверима щастить більше, вони ведуть у досить симпатичну й схожу на сучасну ванну. Туди я й ховаюсь, поки тітонька не схаменулась, зайнята розмовою. Здається саме служниця підійшла, бо наче чую жіночий голос. Маю кілька хвилин спокою.

Перше що роблю, прямую до дзеркала. Й як мені відразу в голову не прийшло глянути на себе. 

Чесно кажучи трохи боюсь. Дивно буде отримати нову зовнішність, мене моя повністю влаштовує. 

Глибоко зітхаю й стаю перед дзеркалом. Подивимось, які ще сюрпризи мені підкинуло переміщення. Але того боку на мене дивиться “я”. Ну, майже я… у всякому разі дуже схожа: копиця темно-каштанових кучерів, сині очі, трохи бліда шкіра ―  воно й не дивно, в аристократів була не в моді засмага. Щоправда, на вигляд мені не більше вісімнадцяти, але з цим точно можна миритись. Як і з деякими новими рисами ― ніс став менший, трохи кирпатий, підборіддя отримало милу ямочку, а губи наче побільшали.

Кусаю від нервів себе за цю саму губу, зображення повторює за мною. Суплюсь й дівчинка навпроти теж супиться. Незвично бачити себе іншою ― наче хтось копіює мене за прозорим склом. Пирскаю від сміху і ще трохи гримасничаю на потіху поки за спиною не лунає суворе:

― Юна леді, а вам ніхто не говорив, що тицяти в не зовсім живу людину пальцями не ввічливо? 

При чому говорить це порожнеча, бо в дзеркалі за спиною видніється протилежна стіна.

Повільно повертаюсь, відчуваючи як серце ось-ось вистрибне з грудей, і бачу перед собою справжнісінького Бардальфа П'ятого. Такого як на тому портреті. Один в один. Навіть мушка.

Ковтаю раптово пересохлим голом, сліпо намацую на тумбі рушник і кидаю в незваного гостя. Чомусь не дивуюсь коли снаряд пролітає крізь нього. 

Привид незворушно прослідковує за польотом рушника, осудливо хитає головою і знову докоряє:

― Це теж було не зовсім ввічливо!

― Вибачте, ― шепочу одними губами. 

Й свідомість поглинає темрява.

Від автора!

Любі читачі, я рада вітати вас у своїй новинці!  Мені втішно бачити зірочки, які щодня прилітають, читати ваші коментарі. Бачу, що історія вам починає подобатись, і це не може не надихати! Книга планується весела, з гумором, пригодами та інтригами, з цікавими персонажами, мужніми чоловіками та винахідливою героїнею. Якщо вам до душі такі історії, то ласкаво прошу. Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити, тицяйте на зіроньку, хто хотів, але забув це зробити, пишіть коментарі, я радію кожному. Хвилююсь, як завжди, хоч старт і не перший, і йду разом з вами у вир пригод!!!

З любов'ю, ваша Олеся!