1.3

***

Я трохи знічено зиркаю на “тітоньку”, а та, задерши підборіддя та підхопивши рукою поділ сукні гордовито ступає вперед та прилаштовується за лакеєм. Мені нічого іншого не залишається, як йти за ними, хоча сумбур в голові стає ще більшим. 

Вже остаточно переконують, що потрапила кудись не туди, зовсім не туди. Поступово в голові спливають деталі розмови в кареті, якась Аквіланія, королем якої є мій так званий наречений. І може я в географії не дуже, та й лінгвіст з мене так собі, але те, що на Землі ні Аквіланії немає, ні мови, схожої на ту, якою ми спілкуємося, переконана. Ба більше, за ніч вивчити нову мову та вільно на ній розмовляти не можливо, навіть протиприродно. І від однієї цієї думки в мене паморочиться в голові. Бо якщо це не сон, якщо я не марю, то доведеться признати, що я якимось чином опинилась у… у іншому світі (не віриться, що я такі слова проговорила, хай навіть подумки). 

Навіть піт на лобі виступає. Інший світ… 

А поки я з натугою, але вперто намагаюсь змиритись з дійсністю, Оден Брікс веде нас до лівого крила розкішного палацу. Відступивши в сторону, пропускає вперед, в завбачливо прочинені лакеями високі білосніжні, оздоблені склом та різьбленням двері. 

Тітонька тримається так, наче це все для неї звичне, а я ледь стримуюсь, щоб не витріщатись на довкола. Слуги, лакеї, статуї, помпезність та претензійність стилю барокко, погодьтесь, для звичайної дівчини не зовсім пересічне явище. Та я в житті ні разу в палацах не була, навіть на екскурсії, а тут вживу та ще й як гостя… 

Оден Брікс вмудряється розповідати щось подорозі, зокрема, що конкретно це крило палацу побудоване за часів правління Бардальфа П’ятого, який дуже полюбляв веселощі та гостей. Хоча саме будівництво розпочалось ще за Третього Бардальфа, але потім почалась війна, де він пав смертю хоробрих. На престол зійшов його брат, Четвертий Бардальф, якому, звісно, було не до гостей та розваг. Війну він закінчив, але країні потрібні були гроші, а спустошені поселення не мали змоги платити податків, загалом, розширення палацу було не на часі. Недобудова перейшла у спадок його сину Бардальфу П’ятому, правління якого нарешті припало на розквіт Аквіланії, й він відтягнувся на повну та не пошкодував золота для завершення крила. 

― А ось власне й вони, ― гордовито помахує рукою в сторону стіни, увінчаної портретами. 

На цей час ми вже встигли минути хол та чимчикуємо по коридору в сторону сходів. 

Я кидаю погляд на вищезгаданих правителів з величезною увагою. Може Вайолет і ознайомлена зі славетними монархами, а мені цікаво глянути на всіх цих коронованих тезок. 

Перший портрет знайомить нас з високим м’язистим воїном, закутаним лише в щось на зразок шотландського кілта. Його лице розмальоване синіми фарбами, водній руці виблискує меч, в іншій ― щит. 

― Ось він, наш засновник, Бардальф Мудрий! ― оголошує Оден Брікс. Цікаво, для чого? Сумнівається в ерудованості гостей?

― А Мудрий був ще й Войовничий… ― бурчу ледь чутно, проте наш супроводжуючий чує та киває. 

― А як же! Щоб згуртувати усі племена, примусити підкорятись одному правителю потрібно бути не тільки мудрим дипломатом, а ще й сильним та відважним воїном. І мужнім чоловіком, до речі. Бардальфу Мудрому довелось піти на небачені жертви ― щоб не образити нікого з шести вождів аквіланських племен він мусив узяти за дружин доньку кожного з них. І за договором не мав нікого обділяти увагою, щоб зачати спадкоємця. 

― Бідолашка, ― виривається притворне співчуття. ― Аж шістьом дружинам довелось догоджати. 

Тітонька кидає на мене застережливий погляд, видно слово “догоджати” в цьому контексті не варто вживати юним невинним дівам. Але я просто не маю снаги заспокоїтись. Яке звершення, подумати тільки, шість дружин задовольнити. Ордена цьому герою, ордена!

Проте сам Оден не помічає сарказму, приймає мої слова за чисту монету й знов киває.

― А ось Бардальф другий. Його матір’ю була Клотільда, донька вождя племені каледонів. Бідолашка, поки ходила при надії пережила три замахи, в яких, між іншим, підозрюють Гаріну з племені валеонів і Сибілу, доньку вождя кіотів… 

― Тяжке життя королеви, ― пересмикую плечима.

― Але ви, леді Бартлед, ― по своєму розуміє мій переляк. ― Не хвилюйтесь. Бардальф Десятий лише одну дружину обере, такі архаїчні методи для збереження миру уже не вимагаються. Та й поки ви претендентки, вся служба безпеки палацу з вас очей не спустить, і при найменшій підозрі у шкоді відправить додому порушницю. Або й гірше…

Угу, втішив так втішив. Щось мені вже мороз поза шкірою повзе від перспектив… 

Далі я вже слухаю краєм вуха, історія інших Баральфів не така цікава, або, чесно кажучи, просто втомлива ― занадто багато інформації. Тому портрети роздивляюсь мельком, лиш відмітивши, як мінялась мода зі століття в століття. Останній у цій галереї, Бардальф П’ятий, взагалі хизується вичурним жакетом малинового кольору, напудреною перукою та кокетливою мушкою на щоці. Його, окрім того, першого, я роздивляюсь найдовше. 

Що варто зазначити, всі королі були неймовірно симпатичними. Може й Десятий не підкачав. Хоча… хвилинку… про що я думаю! Так і хочеться дати собі стусана! От, яка різниця, який на вигляд Десятий? Я заміж не збираюсь. А, враховуючи криваву історію нещасних дружин, навіть якби була справжньою Вайолет, впиралась руками й ногами. Мені б знайти причину, по якій я тут опинилась та спосіб повернутись додому, у затишний світ комп’ютерів, смартфонів, автомобілів та інтернету. 

Хоч вела я досить усамітнене життя, працювала віддалено, спілкувалась здебільшого за допомогою мережі, мені ще залишилось до кого повертатись ― до себе справжньої, справжньої Лети, до маленької затишної квартири на околиці, до супермаркетів та міського шуму. На мить мелькає думка, мабуть, ніхто й не помітив, що я зникла. Своїх рідних я втратила у страшній аварії, загинули мама, тато та менша сестричка. Власне саме після цього я й почала уникати близькості з іншими людьми, порвала всі зв’язки з друзями, навіть тваринку домашню не заводила ― боляче втрачати тих кого любиш… А тепер думаю, що й на краще, так би мучилось бідне звірятко саме у квартирі, голодне, холодне, хто зна, коли я повернусь.