Розділ 103

Два роки потому.

Пагорб біля Блакитного озера знову розквітнув. На місці згарища й обуглених стін височів відновлений маєток Фіалковських — величний, зі світлого каменю, з високими панорамними вікнами, у яких відбивалося лагідне літнє сонце.

На доглянутому березі, біля самої води, тихо стояли двоє.Ян дбайливо огортав Марту зі спини, поклавши свої великі, теплі долоні на її округлий, уже помітно вагітний животик. Вона м’яко відкинула голову йому на плече, заплющивши очі від сонячного тепла та дивовижного відчуття абсолютного щастя. Усередині неї зароджувалося нове життя — перше життя в їхньому новому, вільному світі, не проклятому жодними темними ритуалами.

(Я більше не боюся майбутнього. Уперше за всі ці віки ми зустрічаємо світанок без страху втратити одне одного.)

Марта повільно підняла свою руку й переплела пальці з пальцями Яна.

Сонячний промінь спалахнув на їхніх руках, вихоплюючи з напівтіні вишукане старовинне срібло. На її безіменному пальці сяяла саме та каблучка з фіалковим каменем — родова реліквія, якою вони вінчалися ще тоді, у тисяча сімсот сорок шостому році. Вона пройшла крізь попіл, крізь вогонь, крізь темряву Озера й крізь століття, щоб нарешті повернутися на своє належне місце.

Ян стиснув її пальці трохи міцніше й, нахилившись до її вуха, прошепотів м’яким, сповненим глибокої любові голосом:

— Ми задовго з тобою повінчані богами й долею... задовго до всього.

Марта усміхнулася, повертаючи обличчя до нього, і в її очах сяяло те саме безсмертне фіалкове світло — світло кохання, яке виявилося сильнішим за сам час.

***

Місячне світло м'яко лилося крізь панорамне вікно дитячої кімнати, фарбуючи білосніжні стіни відновленого маєтку у світло-сріблясті тони. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише мірним, тихим диханням із кришталевої колиски.

Марта сиділа в глибокому кріслі біля вікна, спостерігаючи за тихою гладдю Блакитного озера. На її обличчі грала спокійна, світла усмішка, а в очах більше не лишилося й тіні колишнього смутку.

Безшумно, мов тінь, до кімнати увійшов Ян. Він підійшов зі спини й обережно поклав руки їй на плечі, нахиляючись і торкаючись губами її скроні.

— Вона заснула? — тихо, майже беззвучно прошепотів він, переводячи погляд на колиску.

— Щойно, — Марта простягнула руку й переплела свої пальці з його пальцями.

На їхніх руках знову спалахнули відблиски парних обручок — тих самих, прадавніх, які колись пройшли крізь попіл минулого й темряву Межі. Але тепер це світло було м'яким, затишним і теплим.

Ян повільно підійшов до колиски й схилився над крихітним згортком. Маленька дівчинка мирно спала, міцно стискаючи в крихітному кулачку край оксамитової ковдри. На її чолі м'яко тріпотіло темне пасмо волосся, а коли вона на мить ледь розплющила оченята уві сні — у них спалахнув знайомий, ясний сріблясто-фіалковий відблиск.

— Вона дихає так само легко, як саме Озеро, — мовив Ян, і в його зазвичай суворому голосі лунала така оголена, розчулена ніжність, якої маєток не чув ще ніколи.

— Бо вона народилася у вільному світі, Яне, — Марта підійшла й стала поруч, притулившись головою до його плеча. — Без проклять. Без ворогів. Без страху втратити одне одного.

Ян притягнув її до своїх грудей, обхопивши свою кохану, а потім обережно простягнув руку до колиски, ніби хотів переконатися, що їхня маленька донечка справді поруч.

За вікном вікові дуби прадавнього лісу тихо шелестіли листям, охороняючи спокій маєтку Фіалковських. На поверхні Блакитного озера грали срібні місячні відблиски — чисті й незламні, мов саме їхнє кохання.

— Знаєш, — прошепотіла Марта, не відводячи погляду від донечки, — іноді мені сниться той берег. Мартіна. Фіала. Той жах, той дощ.

— І що ти відчуваєш, коли прокидаєшся? — тихо спитав Ян, пригортаючи її міцніше.

— Вдячність, — усміхнулася вона крізь легкі сльози. — Бо кожна з них ішла крізь той морок заради цієї миті. Заради того, щоб ми стояли тут, разом, і дивилися, як спить наша донька.

Ян нахилився й поцілував її чоло, а потім тихо, майже пошепки, промовив слова, які лунали як найдавніша з усіх клятв:

— Крізь час ти моя. А я — твій. Назавжди, без жодної межі між нами.

Коло остаточно замкнулося.

Прокляття розчинилося в попелі минулого, поступившись місцем життю, у якому більше не було місця розлуці — лише тихий дім, лише Блакитне озеро за вікном, лише троє сердець, що нарешті б'ються в одному, вільному ритмі.