Розділ 101

Ранок пробивався крізь важкі оксамитові штори кабінету ніжними, молочно-золотистими променями. У кімнаті панувала тиша, порушувана лише мірним потріскуванням дров у каміні та тихим шелестом паперів.

Ян сидів за масивним дубовим столом, але його погляд був прикутий не до документів. Він стежив за кожним рухом Марти. Вона стояла біля панорамного вікна з чашкою гарячого чаю в руках, огорнута його кашеміровим светром, який спадав із її крихкого плеча.

Усередині неї більше не було тієї паніки, що розривала її ще кілька годин тому. Очищення крізь біль минулого залишило по собі дивовижну, майже болісну кришталеву ясність, хоча Ян усе одно не міг відвести від неї погляду, наче боявся, що варто йому лише на мить відвернутися — і вона знову зникне.

(Вона змінилася. У її погляді більше немає розгубленості... Вони хотіли зламати її тоді, у тисяча сімсот шістдесят третьому, але сьогодні вона дивує навіть мене своєю силою.)

— Ти так тихо думаєш, Яне, — мовила Марта, повертаючись до нього. Куточки її губ ледь здригнулися в ніжній напівусмішці. — Я відчуваю, як у тобі кипить прадавня лють.

Ян підвівся з-за столу й повільно підійшов до неї. Його велика, тепла долоня лягла їй на талію, притягуючи ближче до себе.

— Я думаю про те, як знищити їх так, щоб від цього роду не лишилося навіть попелу, — тихо, без жодного підвищення тону промовив він, і в його срібних очах на мить спалахнула холодна, залізна лють. — Нащадок Романовських, Марк Романовський, зараз у місті. Це він фінансував Ігоря, це він намагався через суди визнати тебе недієздатною, щоб підібратися до тебе й до персня.

— Він шукає аметистовий кулон, — Марта поставила чашку на підвіконня й обережно торкнулася пальцями срібного ланцюжка на шиї Яна. — Той самий кулон, який Юрій зірвав із мене біля згарища. Романовські зберегли його як артефакт. Марк думає, що за допомогою кулона й моєї крові зможе повторити ритуал тисяча сімсот шістдесят третьому року й підкорити собі магію Межі.

— Він помиляється, — Ян м’яко накрив її руку своєю долонею, відчуваючи, як між ними пульсує невидимий зв’язок. — Тоді магія мовчала не тому, що ти була слабкою. Тебе виснажили, а артефакт розірвав твій зв’язок із Межею. Тепер усе інакше. Тепер ми разом. І тепер ми знаємо, що вони зробили.

(Я більше не припущуся помилок минулого. Цього разу я не залишу її ні на секунду. Якщо вони хочуть ритуалу біля Чорного озера — вони його отримають. Але цього разу все буде за нашими правилами.)

Марта подивилася йому просто в очі, і в її фіалкових зіницях спалахнув той самий прадавній вогонь.

— Як ми це зробимо?

— Ми дозволимо Марку думати, що він контролює ситуацію, — пояснив Ян, повільно зариваючись пальцями в її темне волосся. — Через Віктора ми пустимо чутку, що ти психологічно зламана після всього, що сталося, і шукаєш розради біля Чорного озера. Він прийде туди сам. З аметистовим кулоном і зі своїми людьми.

— І коли він спробує активувати кулон... — Марта здогадалася майже миттєво.

— ...Озеро не підкориться йому, — посміхнувся Ян, і в цій посмішці було стільки темної, холодної сили, що Марту мимоволі пройняло морозом. — Чорне озеро чекало цього моменту триста років. Воно пам’ятає. Пам’ятає кров Романовських. І коли Марк ступить у те саме коло, де колись вони вирішили, що можуть забрати в тебе все... Межа не дасть йому сили.

Вона забере борг.

Марта повільно притулилася чолом до його грудей, слухаючи важкий, спокійний ритм його серця. Після всього, що вона побачила цієї ночі, після століть болю, втрат і смертей, переплетіння їхніх доль нарешті почало вести їх до того самого місця, де все колись зруйнувалося.

До Чорного озера.

— Ми змиємо цей бруд з Озера, Яне, — прошепотіла вона, міцніше обіймаючи його. — Воно знову стане блакитним.

Ян заплющив очі й притиснувся губами до її волосся.

— І цього разу, квітко моя... ми нарешті будемо вільні.