Розділ 100

Марта

Думки й відчуття поверталися надто гострими, надто яскравими, межуючи з фізичним болем. Вона згадала майже все — уривками, спалахами, пекучими тілесними відчуттями. Усе з самого початку, шаленим калейдоскопом століть: одне накладалося на інше, змішувалося в єдиний, розриваючий свідомість вихор.

Капище. Срібна кров на каменях. Дим і згарище. Чорне озеро. Бруд, сором, крижаний холод... і знову кров.

Марта поступово вирівнювала дихання в його міцних, надійних обіймах, жадібно вбираючи це живе, рятівне тепло. Але всередині панував хаос. Вона вже не була просто Мартіною з її зламаною долею, не була далекою прадавньою Фіалою, але й тією колишньою Мартою — звичайною дівчиною із сучасного міста — вона вже теж не була.

Межі розмилися. Вона більше не розуміла, хто вона насправді.

(Ні... Тільки не зламайся зараз, квітко моя. Я бачу цей жах у твоїх очах і ладен спалити весь світ, аби лише випалити з твоєї пам'яті ту прокляту ніч.)

Найжахливішим був цей новий, липкий страх — вона боялася втратити власну особистість, боялася стати лише тінню своїх минулих втілень, боялася бути для нього лише «схожою», просто черговою оболонкою для тієї самої душі, заміною, яку він кохатиме за інерцією трьохсотлітньої самотності.

Вона повільно підняла на нього важкі, припухлі від сліз очі, відчуваючи, як Ян невідривно дивиться на неї. У його срібних очах більше не було холодного фаталізму — там палав дикий, оголений, майже божевільний страх за неї.

— Кохана моя... — прошепотів він, і його голос переломився.

Він провів гарячою, тремтячою рукою по її обличчю, обережно витираючи мокрі доріжки від сліз, і, здавалося, вперше за триста років свого існування не знайшов слів. Його відчайдушне мовчання пекло сильніше за будь-які розмови.

(Боже... Вона пережила все це знову. Її ніжне, чисте серце розривається від мого минулого. Як мені довести їй, що вона — не просто спогад, що вона — моє єдине життя?)

Марта пам'ятала все. Щонайменшу деталь кожної з трьох трагедій. Ще хвилину тому вона панічно боялася, що Мартіна й Фіала остаточно поглинуть її, витіснять її власне «я», змусять розчинитися в минулому. Але зараз, під його німим, вимолюючим поглядом, усе раптом почало ставати на свої місця.

Це... це не була чужа пам'ять, нав'язана магією чи прокляттям. Це була її власна історія.

І головне, що вона усвідомила серед цього згарища століть, — вона теж його кохала. У кожному зі своїх життів, крізь будь-який біль, випробування й темряву, вона свідомо й беззастережно обирала саме його. Що б не ставалося, чим би це не загрожувало, її душа завжди підкорялася лише одному поклику — йти за ним.

Марта подивилася на свої тремтячі пальці, на яких сяяв перстень-обітниця, а потім знову на Яна. Вона не була «схожою» на Мартіну чи Фіалу. Вони не були різними жінками, які змінювали одна одну в розірваному часі. Це завжди була вона — її сила, її біль, її вибір і її незламне, вічне кохання, яке вона просто вчилася носити в собі крізь віки.

Вона не була заміною. Вона була продовженням самої себе — усіх своїх життів, усіх своїх втрат і всіх виборів, які знову й знову приводили її до нього.

— Яне... — тихо, але дивовижно твердо вимовила вона, долаючи хрипоту. — Це... завжди була я. І я тут. З тобою.