Розділ 99

Марта

Марта майже прийшла до тями, але вже наступної миті її тіло різко вигнулося дугою. Але потым відомість не просто повернулася — вона вибухнула.

Усі почуття Мартіни, той липкий жах, сирий холод засніженої землі, тваринний сором, пекучий біль у знівеченому тілі й чужі брудні руки — усе це пропекло Марту наскрізь.

Вона згадала все. Кожен удар. Кожну краплю крові, що стікала по ногах. Той огидний сміх Романовських. Аметистовий кулон, який позбавив її магії.

Марта закричала. Це був не людський плач — це був розпачливий, дикий вой зламаної душі, від якого кришталь на люстрі в спальні забринів і тріснув.

Дівчину трусило в жорстокій агонії. Лихоманка випікала її зсередини. Вона билася в судомах, сльози зливою заливали її обличчя, а руки гарячково намагалися зідрати з себе уявний бруд тієї проклятої ночі.

— Ні! Не торкайтеся! Ні-і-і! — рвалося з її грудей між задиханими, рваними ковтками повітря.

Ян миттєво притис її до себе. Його обійми були залізними, але водночас безмежно обережними. Він чув цей крик, бачив її божевільні від жаху очі й крізь зв’язок Персня та Межі відчув увесь той пекельний вир, який щойно прорвався крізь її пам’ять.

Його з’єднало з її видінням настільки глибоко, що перед власними очима він побачив усе.

Побачив останню ніч Мартіни.

Обвуглені стіни родинного маєтку. Проклятого Юрія з аметистовим кулоном, який заблокував її прадавній захист. Брудних розбійників...

І свою ніжну, чистосердечну дівчину, яку вони розтоптали й кинули помирати в холоді та багнюці.

— Боже... Ні... Ні-і-і... — здушений, дикий рик вирвався з грудей Яна.

Усередині нього вибухнув справжній хаос.

Прадавня лють Межі закипіла в його жилах, вириваючись назовні. Повітря в кімнаті згусло, дзеркала вкрилися павутинням тріщин, а срібні очі спалахнули смертоносним, сліпучим вогнем.

Чорна, нищівна лють закипіла в кожній клітині його тіла.

Заблокувати її магію. Позбавити її захисту. Знущатися з тієї, яка була для нього дорожчою за все на світі...

Його кохану. Його Фіалу. Катували, поки він був безпорадним.

(Я розітру їх у попіл... Я знайду кожного з їхнього роду й випалю їхню кров до останньої краплі! Вони благатимуть про смерть у катакомбах!)

Але дивитися на те, як зараз у його руках катується Марта, було стократ болючіше за будь-яке прокляття.

— Вибач... Вибач мені, моя Фіалко... Вибач, що не захистив! Вибач, що мене не було поруч! — його голос рвався й хрипів від стримуваних ридань.

Ян притис її чоло до своїх грудей, обхопив її скроні тремтячими долонями й активував увесь потенціал своєї магії.

Срібне, гаряче сяйво попливло з його рук просто в її тіло.

Він намагався перетягнути цей біль на себе, витягнути цей пекучий сором і страх із її свідомості, забрати її агонію у власне тіло.

— Віддай це мені... Марто, благаю тебе, віддай цей біль мені! Я заберу все! — шепотів він, цілуючи її палаючі скроні, мокрі від сліз щоки, її тремтячі губи.

Марта важко дихала, здригаючись усе рідше.

Шок і невимовний біль виснажили її тіло до останньої краплі. Фізичні й душевні сили витікали з неї, наче кров того страшного вечора.

Вона подивилася на Яна згасаючим, каламутним поглядом, у якому все ще читався дикий жах.

І, не витримавши цього нестерпного навантаження, безсило опустилася в його руки, втрачаючи свідомість.

Кімната занурилася в гнітючу тишу, порушувану лише важким, звіриним диханням Яна.

Він притискав непритомну, бліду Марту до своїх грудей, закриваючи її собою від усього світу.

А в його срібних очах темніла безодня кривавої помсти....