Розділ 98

Мартіна.

Мене викинуло з дзеркала з такою силою, що я важко впала на дерев’яну підлогу.

Я так і не змогла піднятися — просто лежала, ковтаючи повітря ротом, але легені заклинило від жаху й нелюдського усвідомлення, що щойно обрушилося на мене. Я не могла дихати.

Значить... кожне життя ми повертаємося одне до одного. Не важливо як, не важливо, у якій родині чи у якому столітті... Його рід надто сильний, його магія прадавня й важка, а Фіала... Фіала завжди йде за ним. Вона йде, тому що кохає. Кохала тоді, кохала століття тому... і я кохаю зараз.

— Боже... — прошепотіла я, з силою стискаючи голову руками, ніби це могло зупинити шалений вихор думок.

Невже Ян знав? Чи він теж блукає в цій темряві наосліп?

Напевно, ні... Скільки ж життів ми вже прожили? Скільки разів знаходили й знову втрачали одне одного?

Значить, що б не сталося, яку б ціну не вимагала Межа, ми повертаємося одне до одного. Завжди. Тільки... ми ніколи цього не пам’ятаємо. Кожного разу починаємо з чистого аркуша, знову й знову випиваючи цей чашу болю.

Але... Озеро! Воно має бути блакитним, чистим, яким було тоді, біля прадавнього капища! Ця темна, смоляниста прив’язка Чорного озера... вона ж приносить йому безперервний біль, вона ранить його душу щосекунди!

Я важко звелася на лікті, важко дихаючи, і перевела погляд на вікно, за яким на пагорбі височів маєток Фіалковських.

І в мене відбрало мову.

— Боже... — вирвався з моїх грудей крик.

Над пагорбом звивався густий, чорний дим. Стовпи полум'я вже лизали дах і високі вікна великого будинку. Маєток горить! Там його батьки! Там усе його життя!

Забувши про біль, про розбиті коліна й запаморочення, я підхопилася й наче божевільна кинулася з дому просто до палаючого маєтку.

Я бігла, не чуючи власних ніг.

Страх отруйним димом заповнював легені, розривав груди зсередини. Холодне осіннє повітря обпікало горло, але я не помічала холоду — перед очима палав маєток Яна. Стовпи червоного полум’я лизали нічне небо, а над пагорбом звивався важкий чорний дим.

Коліна тремтіли, сукня плуталася в ногах, але я проривалася крізь мокрі гілки осіннього лісу, грузнучи в багні й болоті, рахуючи кожне серцебиття.

І саме тоді з темряви випірнули тіні.

Глухий тупіт кінських копит обрушився раптово. Я навіть не встигла скрикнути — масивна туша коня відрізала мені шлях, а цупка, брудна рука з силою вчепилася в моє волосся, ривком кидаючи на холодну, розмоклу від дощу землю.

— Агов! Дивися, яка пташка сама летить до рук!

Біль від падіння вибив повітря з легень. Я загрібала багно тремтячими пальцями, намагаючись звестися на лікті, але на мою спину важко наступив закривавлений чобіт.

З коней спішилися двоє. Припнуті шаблі зловісно брязкали, а в руках вони тримали смолоскипи, відблиски яких вихоплювали з темряви викривлені злорадством обличчя.

Юрій та Роман. Романовські.

Юрій повільно підійшов, опустився на одне коліно й з силою схопив мене за підборіддя, впиваючись пальцями в шкіру до синців. Його погляд палав божевільною, отруйною жадобою.

— Ну що, пані княгине? — вицідив він із мерзенною посмішкою. — Відкриєш нам прохід у катакомби? Тепер у тебе достатньо сил, щоб зняти печатку?

Паніка хвилею накрила мене з головою. Серце калатало десь у горлі, сором і дикий страх паралізували тіло.

— Ні... — прошепотіла я, намагаючись вирвати обличчя з його хватки, хоча розриваючий біль пронизував шию. — Ніколи... Ви нічого не отримаєте...

Юрій окинув мене поглядом — від розпущеного волосся до тремтячих губ, — і його обличчям пробігла брудна, дика посмішка. Він підвівся й перезирнувся з Романом, який тихо, мерзенно засміявся.

— Ніколи, кажеш? — Юрій знову повернувся до мене. — Ну що ж... Добре. Твоя впертість нам навіть на руку. Твій Ян зараз намагається отримати престол.

Йому немає діла до тебе.

Ми прийдемо в катакомби пізніше — і без тебе. А поки... забавимося з тобою, дівко.

— Ні! Не чіпайте мене! — викрикнула я, намагаючись поповзти назад, але Роман перехопив мої руки, боляче заламавши їх за спину й притиснувши мене обличчям у багно.

Розпач і лють закипіли в моїх жилах. Я гарячково кликала ту прадавню силу, магію Фіали, яка мала б розірвати цих потвор на шматки, захистити мене, випекти їхній бруд! Перстень на шиї нагрівся, але... магія мовчала. Вона просто не слухалася, залишаючись важким, непорушним каменем усередині. Я була абсолютно беззахисною.

— Ян!.. Яне, благаю!.. — вирвався з моїх грудей розпачливий крик, який миттю заглушив грубий удар по обличчю.

У роті розлився солонуватий, металевий смак крові. Груба тканина моєї сукні з тріском розірвалася під їхніми пальцями.

Холодна багнюка прилипала до шкіри, а сором і нестерпний біль застеляли очі важкою, кривавою пеленою. Я билася, кусалася, намагалася вирватися всіма залишками сил, але їхня вага й дика, тваринна сила зминали мене.

Світ навколо розпадався на шматки: тріск полум’я на пагорбі, огидний сміх Романовських, хрускіт моєї розірваної сукні та пекучий біль, від якого в очах темніло, залишаючи тільки кривавий туман і безутішне благання про порятунок.

Я лежала й не відчувала власного тіла. Тільки бруд, холодний дощ, змішаний зі снігом, і це липке, жахливе відчуття на стегнах, на животі, у розпатланому волоссі.

Коли пальці моєї руки ледь ворухнулися й торкнулися розірваної сукні, я відчула її.

Кров.

— Боже... — вирвалося з моїх грудей разом із беззвучним, судомним подихом.

Я лежала, майже не дихаючи. Нестерпний, глухий біль пронизував усе тіло, але біль усередині — у самій душі — був у тисячі разів сильнішим. Хотілося просто померти. Просто заплющити очі й розчинитися в цьому холоді та багні, щоб більше нічого не відчувати. Не відчувати сорому. Не відчувати цього бруду.

Чому магія не спрацювала? Чому Межа мовчала, коли я так благала про захист?..