Розділ 97

Марта

Мартіна, яка стояла поруч, повільно розчинилася у фіалковому мареві, залишивши після себе лише тихе, благословенне зітхання.

Часовий вузол нарешті розв’язався. Сріблясто-фіолетове світло видіння почало згасати, перетворюючись на м’які бурштинові відблиски каміна.

Марта різко вдихнула повітря — так, ніби щойно вирвалася з товщі Чорного озера, — і розплющила очі.

Вона була в спальні маєтку. У сучасній, теплій, затишній спальні.

Над нею схилився Ян. Його сріблясті очі палали диким, тваринним жахом, а обличчя було смертельно блідим. Його міцні, теплі руки стискали її плечі так, ніби він намагався фізично втримати її в цьому світі, не дати Межі забрати її знову.

— Марто! — його голос дрижав, хрипкий і розпачливий, позбавлений колишньої закам’янілої стриманості. — Марто, подивися на мене! Благаю тебе, повернися...

(Боже... Я бачив, як її погляд згас. Я думав, що втратив її назавжди, як і тоді.)

Марта повільно підняла долоню й торкнулася його щоки — так само, як колись робила Фіала, як робила Мартіна.

Вона відчула коротку вечірню щетину, гарячу шкіру й той самий шалений, нерівний пульс на його скроні.

— Я тут, Яне... — прошепотіла вона, і її голос звучав надзвичайно чисто й спокійно. — Я тут. З тобою.

Ян важко видихнув, опустив чоло на її плече й міцно, наче боявся випустити її хоч на мить, пригорнув до себе. Його груди важко здіймалися від стримуваних емоцій.

— Що ти бачила? — тихо, з глухим трепетом у голосі запитав він, не розтискаючи обіймів. — Повітря розривалося фіалковим сяйвом... Твій перстень палав так, наче Межа відкрилася просто в кімнаті.

Марта провела пальцями по його м’якому волоссю на потилиці, відчуваючи, як остаточно розвіюються залишки прадавнього холоду.

— Я бачила початок, — м’яко мовила вона, змушуючи його трохи відсторонитися й подивитися їй в очі. — Я бачила капище, прадавніх Хранителів, срібну кров... і Дівчину-Фіалу, яка врятувала тебе з Чорного озера.

Ян застиг.

Його срібні очі розширилися, і в їхній глибині спалахнув увесь той біль, який він носив у собі тисячоліттями.

— Ти... ти дізналася, — прошепотів він.

— Я зрозуміла головне, Яне, — Марта усміхнулася, і в її очах спалахнув той самий ясний, яскраво-фіолетовий вогник, який більше не лякав, а дарував силу. — Ми не просто так пройшли крізь усе це…