Розділ 96

 Небо над прадавнім лісом сіріло швидко, вкриваючись важкими, грозовими хмарами. Денне світло згасало, і вода великого озера вмить змінила колір — стала холодного, сталевого відтінку.

З кожним кроком до капища повітря густішало, щільнішало, наче його можна було торкнутися долонею. У ньому висіла дивна, прадавня магія, від якої мороз ішов поза шкірою.

Там, біля масивних жертовних каменів, стояли постаті. Високі — надто високі для звичайних людей, з ідеально випростаними спинами й довгим темним вбранням, що важко падало до самої землі. Від них віяло чимось неймовірно старим, ніжним і водночас небезпечним — силою, яка існувала тут ще до того, як люди звели перші фортеці.

Мартіна застигла, боячись зробити навіть подих.

Але Марта, відчуваючи захисне тепло персня на шиї, зробила ще кілька кроків уперед, вдивляючись у напівтемряву між кам'яними брилами.

І самісінько в центрі ритуального кола вона помітила хлопця.

Він стояв нерухомо, оточений мовчазними високими постатями. У його високій статурі, у тому, як він тримав голову, відчувалася знайома, загартована гордість. Увесь простір навколо нього дихав тією самою силою, яка століттями пізніше берегтиме Межу.

Марта затамувала подих, пізнаючи цей силует. Це був Ян — але інший.

І тієї ж миті щось у неї всередині зламалося. Вона ще стояла на краю галявини. Ще відчувала холодний вітер на обличчі й тепло персня на шиї. Але те, що вона бачила, вже не було чужим. Воно текло крізь неї, як кров крізь вени.

Страх. Любов. Відчай. Вони народжувалися не в її грудях — але боліли саме там.

Вона вже не дивилася на Мартіну.
Вона була поруч із нею. Усередині неї.

— Янісе... — прошепотіла вона — і не зрозуміла, чиїм голосом. — Ти мав охороняти браму, охороняти Межу між світами! А замість цього вирішив, що маєш право на мою доньку?!

Громовий, суворий голос прадавнього Хранителя прогримів так, що земля здригнулася під ногами. Але тепер цей голос бив не по Мартіні — по Марті.

Яніс підвів голову. Його срібні очі палали гордим, непокірним вогнем, але масивні постаті навколо тримали його з нелюдською силою.

— Тож ти будеш вічно охороняти її! — пролунав вирок.

Яніс відчайдушно намагався вирватися. М'язи напружилися, але ланцюги магії Межі не давали йому зробити й кроку.

Марта хотіла закричати. Крик застряг у чужому горлі.

У руках одного з прадавніх виник короткий ритуальний меч — кинджал, вкритий темними, пульсуючими рунами.

Один точний, нещадний удар — і клинок проткнув груди хлопця.

Біль розірвав її власні груди. Не по собі — по ньому. Але вона відчула це так, ніби меч увійшов у неї. З неї наче виривали душу живцем. Свідомість розривалася, серце зупинялося — вона вмирала разом із ним на тому жорстокому кам'яному вівтарі.

Замість червоної крові з рани потекла срібна. Вона сяяла, мов рідке срібло, і розтікалася по темних каменях.

Знесилене тіло хлопця безжально кинули у воду озера.

Марта не могла ані дихати, ані поворухнутися.

На очах кришталево-блакитна вода почала чорніти. Затягувалася наче запеченою темрявою, ставала густою й чорною, як смола. Небо остаточно розірвалося: розчахнулися сліпучі блискавки, і на прокляту землю обрушилася нищівна злива.

І тоді крізь шум зливи й гуркіт грому вона почула цей звук. Це був не плач. Це був первісний, страшний вой — крик невимовного розпачу, дикого болю та нелюдської люті.

Марта відчула, як Мартіна кричить.

Ні. Це вже кричала не Мартіна.

Крик вирвався з її власного горла — хоча Марта стояла далеко від капища й не могла навіть поворухнутися.

На галявину перед розлюченим капищем вийшла дівчина.

Марта побачила її....

Вона була вся забруднена кров'ю, її сукня висіла шматтями, але сама постать дихала смертоносною силою. Очі світилися яскравим, сліпучим фіолетовим світлом, а в тонких, тремтячих руках вона стискала важкий меч.

На її пальці горіла така сама родова каблучка. З неї виривалися потужні сполохи люті та фіолетового світла, які вібрували й розривали вологе повітря навколо неї.

«Фіало...» — прошепотів хтось із постатей, і в цьому вигуку пролунав первісний, тваринний жах.

І раптом Марта відчула її лють. Не як спостерігач. Як власну.

Дівчина повільно перевела погляд на озеро, яке на очах перетворювалося на чорну смолу. Дихання було уривчастим, а в розширених, сліпучо-фіолетових очах відбивалися лише згасаючі спалахи блискавок.

— Що... що ви наробили?.. — продеренчав її голос, від якого тремтіла земля під ногами.

На галявині спалахнув справжній хаос.

Прадавні Хранителі, які щойно вершили свій жорстокий суд, кинулися до зброї, намагаючись зупинити її, але лють Дівчини-Фіали була вищою за їхню прадавню силу. Вона рушила вперед, мов нищівний ураган. Важкий меч у її руках здавався невагомим: кожен розмах викресав фіолетові й срібні блискавки, що розривали плоть ворогів. Магія Межі, розлючена й некерована, виривалася з її персня широкими хвилями, випалюючи камені капища й перетворюючи ідолів на попіл.

Вона самотужки винищувала їх усіх — без жалю, без сумніву, залишаючи після себе лише кров і темний дим.

— Ви не Хранителі! — кричала вона крізь гуркіт грому й крики вмираючих. — Ви — ті, хто мав нести волю богів, а не знищувати й руйнувати! Ви хотіли повернення своїх прадавніх богів?!

Вона занесла руки до неба, де шаленіла блискавична буря, і розірвала простір навколо капища. Повітря розкололося навпіл, відкриваючи зяючу, бездонну прірву суцільної темряви.

— Тоді забирайтеся геть! — її голос лунав над усім лісом. — Ви станете кормом для тієї темряви, яку самі виплекали!

Величезна сила Межі підхопила залишки Хранителів і з нелюдською силою викинула їх за межі світу — у темне ніщо, закриваючи портал сліпучим спалахом.

Коли все закінчилося, на галявині запанувала мертва тиша. Лише важкі краплі дощу стукотіли по закривавлених каменях.