Розділ 95

Коли ми вийшли з того сяючого туману, я на мить повністю втратила орієнтацію у просторі.

Навколо панувала дивна, глибока тиша. Я спантеличено озиралася, намагаючись зрозуміти, де ми опинилися. Легені переповнило кришталево чисте, прохолодне повітря, яке пахло дикою вологою землею, хвоєю та невідомими травами.

Я розкрила губи, намагаючись щось сказати Мартіні, окликнути її чи хоча б просто видати звук, але голос застряг у горлі. Повна німота.

І голос Яна... я більше не чула його розпачливого вигуку. Але я не втратила його остаточно: глибоко в грудях, біля самого серця, притиснутий до шкіри перстень зберігав його м’яке, пульсуюче тепло.

Я просто відчувала його присутність — наче тонка, невидима нитка все ще з’єднувала нас крізь товщу часу й простору.

Я обернулася довкола. Пологий рельєф віддалено нагадував наші рідні пагорби, але сучасного маєтку не було й близько. На його місці стіною стояв прадавній, величний ліс із велетенськими дубами та високими соснами, яких ніколи не торкалася сокира.

А за кронами дерев відкривалося воно.

Озеро. Воно було величезним, спокійним і заворожливо красивим. Воно зовсім не скидалося на те Чорне озеро, яке я знала: його вода дихала неймовірним, чистим блакитним кольором із глибоким сріблясто-сірим відтінком — точно таким, як колір очей Яна.

Воно здавалося живим. І величним.

За кілька кроків від нас, неподалік від води, щось височіло серед вікових дерев.

Мартіна заворожено дивилася туди, притиснувши долоні до грудей, і її ледь чутний шепіт розвіявся у вітрі:

— Що це?..

Я перевела погляд туди, куди дивилася вона, і всередині все заніміло від дикого, майже побожного трепету.

Капище.

Боже, це було справжнє старовинне капище — з масивними каменями, зарослими мохом, розташованими колом, і вирізьбленими з дерева ідолами, що зберігали дух прадавніх богів цього краю.

Не роздумуючи, ніби заворожена невидимим закликом Межі, Марта повільно рушила туди.