Розділ 94

Марта лежала в ніжних, теплих і надійних руках свого чоловіка.

За вікном панувала тиха зимова ніч. Камін у спальні ледь потріскував, огортаючи кімнату м'якими бурштиновими відблисками, але тривога так і не полишала її.

Марта нарешті завершила читати щоденник Мартіни. Останній стрімкий запис, виведений тремтячою рукою, дихав липким жахом: Яніслав терміново поїхав владнати справи, і ситуація довкола маєтку ставала нестерпно неспокійною. У кожному рядку відчувалися лиховісна тривога, страх і розпач від того, що Мартіна більше не могла пробитися крізь дзеркало до Яна, а темрява навколо Чорного озера затягувала її все глибше.

Марта вже бачила у видінні біля каміна, що сталося з Мартіною на тому проклятому березі. Вона знала про звірство Юрія, про втрачену дитину, про те, як нещасна дівчина шукала порятунку у воді.

Але... чомусь усередині й далі скребли коти. Липке відчуття, що це ще далеко не все, що головна розгадка трагедії 1763 року досі схована на дні, не давало спокою. Чим більше Марта про це думала, тим сильніше стискалося серце.

Щось пропущено... Щось відбулося після того, як вона пішла у воду. Чому Межа не відпускає нас досі?

Марта повільно перевела погляд на дужу, теплу руку Яна, яка дбайливо обіймала її за талію.

На його пальці тьмяно блищала старовинна обручка — давня обітниця кохання, укладена триста років тому. Вона особисто знайшла парну каблучку Мартіни разом із

листом у родовому сховку й віддала її Янові. Марта не ревнувала. У її душі не було ані краплі злості чи образ — вона розуміла, що Ян просто береже пам'ять про дівчину, яка колись віддала за нього життя, і зняти цю обручку для нього означало б зрадити минуле.

Але Марта хотіла лише одного — спокою для них усіх.

Вона обережно підняла свою долоню й м'яко накрила його руку, торкаючись пальцями персня.

У ту саму мить камінь на її шиї й каблучка на пальці Яна спалахнули неприродно яскравим, сліпучим золотим світлом. Повітря в спальні миттю згусло, витісняючи тепло й запах каміна.

Марта навіть не встигла скрикнути.

Простір навколо розпався на тисячі сяючих іскор, і її свідомість із нелюдською силою почало затягувати — чи то в глибокий, пекучий сон, чи то в останнє, найстрашніше видіння Чорного озера.

Золотаво-бурштинове світло м’яко розливалося по кімнаті, просоченій теплим, трохи прохолодним літнім повітрям. За вікном легко шумів червневий вітер, а в кімнаті пахло сонячним теплом, сухою травою й свіжозрізаними лісовими квітами.

Марта стояла посеред просторої, світлої спальні перед широким ліжком і не могла поворухнутися. Вона не просто бачила це — вона відчувала це літо кожною клітиною тіла.

Біля високого старовинного дзеркала в срібній різьбленій рамі стояла дівчина.

Марта затамувала подих. Вона не могла відвести очей. Жодні картини, жодні давні портрети над каміном не передавали цієї живої краси.

Посеред кімнати стояла Мартіна — і це була вона сама.

Така, якою Марта пам’ятала себе у вісімнадцять років: із тим самим ніжним овалом обличчя, з тими самими пасмами волосся й тією ж крихкою, розгубленою чистотою в погляді.

Мартіна гарячково вдивлялася в дзеркальну гладінь, притиснувши одну долоню до грудей. Її губи тремтіли.

— Покажи мені його... Благаю, покажи... Яне...

Але дзеркало мовчало.

Тільки тонка, бліда фіолетова лінія пульсувала в глибині скла. Поверхня сріблясто мерехтіла, йшла дрібними хвилями, але не показувала нічого — жодного відбитку, жодного силуету.

Ян не озивався з того боку. Марта опустила погляд на власну руку. На її безіменному пальці сяяла давня каблучка княгині Фіалковської.

Мартіна знову подалася вперед і з розпачем притиснула долоню просто до холодного дзеркального скла, ніби намагалася розбити цю німу перепону між світами.

У ту саму мить перстень на руці Марти спалахнув глибоким, оксамитовим фіолетовим сяйвом.

У повітрі миттю розлився густий, п’янкий аромат свіжих фіалок — такий сильний і солодкий, що від нього закрутилася голова.

Марта, не роздумуючи, зробила крок уперед.

Вона підійшла впритул до дзеркала й простягнула руку, торкаючись скла поруч із долонею Мартіни.

По дзеркалу пішла широка сріблясто-фіолетова брижа. Кришталева перепона між часами й світами раптом розчинилася, мов прозора вода, перетворюючись на глибокий, сяючий портал.

Вони обидві застигли, стоячи пліч-о-пліч. Дві жінки з однією душею, розділені трьома століттями, дивилися в темну, зоряну безодню, що відкрилася в глибині рами.

Мартіна повільно повернула голову, дивлячись не на Марту, а просто в ту невідому глибину, і тихо, з тремтячою надією в голосі, запитала:

— Куди воно веде?..

— Як у мене вийшло?.. — тихо прошепотіла Мартіна, дивлячись углиб сріблястої гладі, яка більше не була перепоною. — Чому саме зараз?..

Мартіна не помічала Марти. Вона бачила лише сяючий прохід, що раптом відкрився перед нею, кличучи в невідомість.

Марта застигла за крок від дзеркала, дивлячись то на дівчину, то на прозору рябь. Усередині все заніміло від дикого сумніву. Вона не знала, чи слід іти за Мартіною. Чи це просто відлуння минулого, спогад, ув’язнений у часі... чи вона щойно власними руками відкрила справжній часовий перехід?

Ні! Марто, не чіпай Межу! Воно затягне тебе в безодню, з якої немає вороття!

Якщо я зміню це... Якщо я допоможу їй утекти, врятую її від Юрія, від Озера, від смерті... Що станеться далі?

Думка впала у свідомість важким, пекучим каменем.

Ян не страждатиме триста років. Мартіна житиме. У них буде родина, буде дитина, про яку вони мріяли... А ми? Ми з Яном ніколи не зустрінемося. Я не прокинуся в його спальні, не відчую його рук, не почую його «квітко». Мене взагалі може не стати у його світі...

Благаю тебе, чуй мене... Не віддавай наше «зараз» тому попелу. Я не витримаю втратити тебе вдруге!

Серце стиснулося від стрімкого, болісного розриву.