Розділ 92

У їдальні панувала дивна, напружена атмосфера. Тато сидів надто прямо. Станіслав — ще пряміше. Обидва виглядали стривоженими. Я помітила чоловіків Марії та Анни — вони теж були тут, хоча зазвичай не залишались на ранковий сніданок.

Чоловіча частина родини лише переглядалась між собою. Мовчки. Значуще.

Мене це налякало сильніше за будь-які слова.

Я сіла на своє місце, поклала руки на коліна, щоб ніхто не помітив, як тремтять пальці, і тихенько ковтнула повітря. Щось сталося я відчувала це шкірою.

Батько прочистив горло, і всі за столом одразу замовкли.

— Прийшов лист від наших родичів із Польщі, — сказав він нарешті, і голос його звучав важче, ніж зазвичай. — Здоров'я короля Августа сильно погіршилося. Хвороба серця, кажуть, і постійний стрес забирають у нього останні сили. Він уже майже не контролює державні справи.

Я відчула, як виделка в моїй руці раптом стала важкою, і обережно поклала її на стіл, щоб ніхто не помітив, як тремтять пальці.

Я не думала, що король настільки хворий, — промайнула перша, майже панічна думка.

— А що це означає для нас? — обережно спитала мама, дивлячись то на батька, то на Юрія.

— Це означає, — відповів чоловік Анни похмуро, — що вся Річ Посполита стоїть на порозі хаосу. Магнати вже готуються боротись за вплив, поки король ще живий. А коли він помре... почнеться справжня битва за трон.

Серце в мене калатало так гучно, що я боялась — усі за столом мусили це чути.

Якщо король помре... Ян зараз саме там. При дворі. Серед усього цього. Чи зможе він взагалі виїхати, якщо почнеться хаос? А якщо престол справді стане вакантним...

Я знала — Ян завжди казав, що права Фіалковських на трон надто слабкі, надто далекі, забуті поколіннями. Але тепер, коли я сиділа тут, слухаючи ці розмови, ця слабка, майже казкова претензія раптом здалась мені страшенно реальною і страшенно небезпечною.

А що, як хтось згадає про кров П'ястів у його жилах саме зараз, коли трон захитається? Що, як його ім'я стане розмінною монетою у чужій грі?

— Найгірше, — продовжив чоловік Анни тихіше, нахилившись уперед, — це те, що Чарторийські вже цієї весни таємно просили Катерину II ввести війська. Начебто для "захисту". Але росіяни вже переходять кордон, з'являються на білоруських і на наших, українських землях. Під приводом охорони порядку.

— Боже милостивий, — прошепотіла мама, притискаючи долоню до грудей.

— А шляхта, яка цьому противиться, — додав тато похмуро, — уже збирає власні загони. Ще король живий, а по країні вже ходять чутки про громадянську війну.

Я відчула, як холод розповзається по всьому тілу. А якщо почнеться війна за трон — куди подінуться прості люди? Селяни й так живуть на межі голоду останніми роками — а якщо додати ще й це?

Наче прочитавши мої думки, Юрій тихо додав:

— У сусідніх маєтках уже говорять про невдоволення серед селян. Погані врожаї, важкі побори — а тепер ще й ці війська, що йдуть через землі, толочачи посіви. Люди почали ремствувати відкрито.

— А з півдня, — понуро продовжив тато, — знову ворушиться Османська імперія. Слабка Річ Посполита — це запрошення для будь-кого, хто давно чекав нагоди.

Я сиділа мовчки, стискаючи руки на колінах так міцно, що нігті вп'ялись у власну шкіру.

Яне, де ти зараз? Чи ти в безпеці серед усього цього хаосу? І чи знаєш ти, наскільки все раптом стало страшніше — не лише для тебе, а для нас усіх?

— Ми будемо готуватися, — твердо сказав батько.

Я не зрозуміла до кінця, про що йдеться.

— До чого, тату?

— Якщо вони прийдуть, — відповів він, не піднімаючи очей від тарілки.

— Хто?

— Війська Катерини.

Я відчула, як усередині все похололо.

— Але ж вони просто... — я намагалась знайти слова, які б хоч трохи применшили те, що я щойно почула. — Вони йдуть з військом, тату. Я не розумію.

— Там, де ступає ця кривава королева, завжди буде війна, — тихо, майже з ненавистю сказав чоловік Марії.

— Кривава королева? — перепитала я, здригнувшись від самого звучання цих слів.

— Так її називають, Мартіно, — втомлено відповів батько. — Хоча інші поклоняються їй, наче святій. Вона жорстока, безпринципна й завжди прагнула чужих земель. Ще з часів гетьмана...

— Тату, — різко перебив його брат, кинувши швидкий погляд у мій бік, наче застерігаючи від зайвих подробиць.

Батько замовк, стиснувши губи, і за столом запала важка тиша.

Я сиділа, відчуваючи, як холод пробирає до самих кісток, попри тепло від каміна. Слова «кривава» і «війна» крутилися в голові знову й знову, зливаючись із думками про Яна, про короля, про той тонкий, крихкий світ, який ми з таким трудом намагалися собі побудувати.

Що, як усе це руйнується просто зараз, поки я сиджу тут, за цим столом, і навіть не можу нічого зробити?

— Мартіно, — тихо покликала мама, помітивши, певно, як зблідло моє обличчя. — Ти в порядку?

Я змусила себе кивнути, хоча правда була зовсім іншою — я боялася. Боялася за Яна, за нашу країну, за той тендітний мир, який ще вчора здавався таким можливим.

Я перевела погляд на свою родину — вони знали. Потім знову подивилась на батька.

Він кивнув, підтверджуючи мої здогади.

— Ти ж розумієш, чому король так хотів одружити його з французькою принцесою, — сказав батько тихо. — Король знав, що хворіє. Знав, до чого все йде. Союз із Францією — це підтримка ззовні, армія, гроші, якщо доведеться боротися за трон чи хоча б утримати країну від повного розпаду.

Боже, — подумала я, відчуваючи, як земля наче хитається під ногами.

Якщо справді почнеться кривава бійня, справжня війна за престол, Ян не зможе стояти осторонь. Кров П'ястів у його жилах — саме те, чого боявся мій батько. Не тому, що це нічого не означає. А тому, що це означає забагато.

Він знав. Мусив знати або хоча б підозрювати, у що я вплутуюсь, обираючи його. І все одно обрав мене. А не безпечну французьку принцесу, не мирний, спокійний союз, який міг би утримати його осторонь усього цього хаосу.