Розділ 91

Світанок пробрався в кімнату блідим, холодним світлом.

Я прокинулась раніше за нього — або він просто вже не спав. Ян сидів на краю ліжка, уже в дорожньому камзолі, і зав'язував манжети. Рухи були спокійні, майже буденні, але я бачила, якою напруженою була лінія його щелепи.

Мене знову накрило тим самим холодом у грудях. Сьогодні він їде

Я сіла, натягнувши на плечі його сорочку, яку так і не зняла вночі, і тихо підповзла ближче. Обняла його зі спини, притиснувшись щокою до лопатки.

— Уже пора? — прошепотіла.

Він поклав долоню поверх моїх рук і трохи відкинув голову назад, дозволяючи мені ще мить тримати його.

— Так. Карета вже чекає внизу.

Я мовчала. Боялась, що, якщо відкрию рота, — з голосу зірветься весь мій страх. Ян раптом обернувся, взяв моє обличчя в долоні й подивився так глибоко, ніби хотів випити мене до дна.

— Давай... — почав він раптом хрипко. — Просто... давай я викраду тебе. Зараз. До біса короля, до біса всі пристойності. Я не хочу залишати тебе тут.

Моє серце болісно стиснулось. Я посміхнулась — гірко, ніжно — і похитала головою.

— Яне... це божевілля. Я дочекаюсь тебе. Не хвилюйся. Все буде добре.

Я сказала це якомога спокійніше. Навіть з усмішкою. Але всередині все кричало від страху — страху, що Романовські прийдуть, поки його немає, страху, що батько не витримає, страху, що щось піде не так і я більше ніколи не побачу цих сірих очей.

Він, здається, все одно все зрозумів. Схилився й поцілував мене — довго, солодко, з тією тихою відчайдушністю, яку ми обидва намагались сховати.

Коли він відсторонився, я притиснулась чолом до його чола.

— Я кохаю тебе, Яне.

— Я тебе теж, — видихнув він. — Більше за власне життя.

Він міцно обійняв мене востаннє, а тоді, замість того щоб вести мене до дверей, повернувся до дзеркала у фіалковій оправі, що стояло на його письмовому столі.

— Ходімо, — сказав він тихо, простягаючи руку. — Тобі ще зарано з'являтись у моєму будинку відкрито. Я проведу тебе назад так само, як ти сюди прийшла.

Я взяла його долоню, і поверхня скла заструменіла, наче вода під вітром. Він ступив разом зі мною до самого краю дзеркала, тримаючи мою руку так міцно, наче боявся відпустити навіть на секунду раніше, ніж треба.

— Скоро зустрінемось, моя кохана, — прошепотів він, повільно, майже побожно піднісши мою руку до губ і поцілувавши те місце, де під рукавичкою ховався перстень.

Я кивнула, стискаючи його пальці, щоб не розплакатись.

— Так, Яне. Я буду чекати.

А тоді світло дзеркала обійняло мене, і я відчула, як підлога під ногами змінюється — з дерева його кабінету на знайомий килим власної кімнати. Коли туман перед очима розвіявся, я вже стояла сама у своїй кімнаті, і тільки тепло його губ на зап'ясті ще пам'ятала моя шкіра.

Я підійшла до вікна саме вчасно, щоб побачити, як унизу, на алеї перед його маєтком, рушає карета — маленька темна цятка, що швидко віддалялась дорогою до короля.

І лише тоді я дозволила собі тихо, майже беззвучно видихнути весь той страх, який тримала всередині всю ніч.

Я боялась, що хтось помітить. Сестри. Брат Станіслав. Або мама.

Тому, хоч серце й протестувало, я все ж зняла каблучку й перстень із тонкого шнурка на шиї. Пальці тремтіли, коли я востаннє торкалась теплого металу. Разом із щоденником я сховала їх у тайнику в дзеркало Фіалковських в таємну нішу — туди, куди ніхто, крім мене, не міг дотягнутись.

Коли мама вранці зайшла до кімнати, вона одразу ж перевела погляд на стіну, де висіло дзеркало в різьбленій фіалковій оправі.

— Мартіно, — сказала вона, підходячи ближче й уважно оглядаючи раму, — звідки в тебе це дзеркало? Я не пам'ятаю, щоб бачила його раніше у твоїй кімнаті.

Серце в мене на мить завмерло.

— Це подарунок, — відповіла я якомога спокійніше, намагаючись, щоб голос не тремтів. — На вісімнадцятиріччя. Від... родини Фіалковських.

Мама провела пальцем по срібному візерунку на рамі, придивляючись до тьмяного каменя на верхівці в центрі сонця Та квітів вирізблені на рамі

— Гарна робота, — сказала вона нарешті, і в її голосі забринів легкий сумнів, наче вона хотіла запитати щось іще, але передумала. — Незвичне. Раніше я такого стилю в жодного майстра в наших краях не бачила.

— Мабуть, це щось із їхньої майстерні у Варшаві, — швидко відповіла я, відводячи погляд.

Мама більше не запитувала. Можливо, тато вже щось їй сказав. Можливо — ні. Я не знала, який із цих двох варіантів лякає більше.

А потім, коли вона нарешті вийшла, я сама підійшла до дзеркала. Щоб привести до ладу волосся. Звичайна річ. Але, ледь торкнувшись поверхні, я раптом завмерла. Звідкись із глибини піднялося дивне відчуття. Ми були одружені зовсім недовго. Я лише недавно стала його по-справжньому. Ще рано було щось відчувати. Ще рано було навіть думати... Але глибоко всередині, нижче за серце, раптом озвалося щось живе. Тепле. Приємне. Ніби тихе світло.

Я повільно провела долонею по животу — майже несвідомо. І відчуття відповіло. Теплом. М'яким, неймовірним пульсом, який ніби пізнав мій дотик. Я широко розплющила очі, дивлячись на своє відображення. Невже це...?

Занадто рано. Набагато, набагато занадто рано, щоб щось помітити. Щоб щось зрозуміти. Але тіло вже знало. І це знання одночасно лякало й наповнювало такою тихою, трепетною радістю, що на мить перехопило подих.

Я швидко переодяглась і спустилась до сніданку