Розділ 89

Ми зустрічалися з Яном майже щовечора — у старій альтанці біля озера, іноді в бібліотеці його маєтку, коли він присилав карету під приводом «книг для панни Краєвської». Батько мовчки дозволяв ці візити, жодного разу не запитавши прямо, куди саме я їжджу так часто, — та й, здається, сам волів не знати відповіді.

І з кожною зустріччю сором відступав усе далі. Я вже майже не червоніла, коли він цілував мене глибоко й довго, просто серед бібліотечних полиць, притиснувши до

драбини для книжок. Майже не здригалася, коли його рука ковзала під плащ і лягала на талію. Тіло пам'ятало. Тіло вже знало його. І відповідало саме — гаряче, жадібно, без сорому, наче ми не розлучалися щоразу на кілька довгих годин самотності.

А ще я вчилася.

Ян казав, що ми — хранителі земель. Що фіолетово-срібне світло в моїх жилах — не випадковість, а спадок, який тепер належить і мені так само, як і йому. Він показував, як зібрати його в долоні, як не дати розпорошитися, як відчути тепло цього світла ще до того, як воно стане видимим. Але в мене виходило погано. Світло тремтіло, гасло, кусало пальці дрібними срібними іскрами, які боляче щипали шкіру. Я засмучувалася, кусала губи від злості на власну невправність, а він лише цілував мене в лоб і повторював:

— Прийде з часом. Не форсуй. Земля сама відкриється тобі, коли будеш готова.

Одного вечора, коли ми сиділи в альтанці, а сонце вже сідало за верхівки дерев, забарвлюючи озеро в кольори міді, він дістав із кишені невеличкий згорток і поклав мені в долоню.

Дзеркало. Невелике, у різьбленій фіалковій оправі, з тонким срібним візерунком по краю, що переплітався, наче лоза. Камінь на руків'ї тьмяно пульсував тим самим срібно-фіолетовим світлом, яке я вже навчилася розпізнавати.

— Це для тебе, — сказав він тихо, спостерігаючи, як я обертаю дзеркальце в руках. — Щоб ти ніколи не була сама, навіть коли я далеко.

Спочатку я не зрозуміла — подумала, що це просто гарний подарунок, ще одна коштовна дрібничка з дому Фіалковських.

Лише пізніше, вночі, коли я залишила дзеркало на своєму нічному столику й випадково торкнулася поверхні пальцями, скло раптом потемніло, а тоді прояснилося — і я побачила його. Яна. Він сидів у своєму кабінеті при свічках, схилившись над якимись паперами, і підняв очі, ніби відчув мій погляд крізь відстань, що розділяла наші будинки.

А тоді сталося те, чого я взагалі не очікувала.

Поверхня дзеркала раптом заструменіла, наче поверхня озера від легкого вітру, і його рука — справжня, тепла — простягнулася крізь скло, торкнувшись моєї. Я мимоволі зойкнула й відсахнулася, а тоді, зачарована, знову простягнула долоню назустріч.

— Не бійся, — почула я його голос, приглушений, наче з іншої кімнати, хоча він стояв просто переді мною — точніше, наполовину переді мною, наполовину ще у своєму кабінеті, немов сама межа між двома домівками стоншилася настільки, що більше не могла втримати нас нарізно.

Відтоді дзеркало стало не просто вікном. Воно стало дверима.

Ми могли бачити одне одного. Могли говорити — пошепки, щоб не розбудити нікого в домі. А коли скучали занадто сильно, могли переступити крізь холодну, мерехтливу поверхню — і опинитися поруч по-справжньому, хоч на кілька коротких хвилин, перш ніж магія, виснажена цим переходом, змушувала повертати нас назад — кожного до своєї кімнати, до свого ліжка, до свого самотнього чекання.

Я приходила до дзеркала щоночі. Іноді лише на кілька хвилин — просто щоб побажати одне одному доброї ночі, притулившись чолом до чола крізь тонку, тремтячу межу. Іноді — на цілу годину, коли він переступав до мене, і ми сиділи разом на краю мого ліжка, тримаючись за руки, поки свічка не догоряла до самого недогарка.

Я боялася, що часу залишається обмаль. Боялася, що батько не витримає тиску. Але зупинитися вже не могла — ці нічні зустрічі стали для мене такими ж необхідними, як повітря.

Батько досі не дав відповіді королю.

Виграв кілька днів мовчанням і хитрими відмовками, посилаючись то на хворобу, то на необхідність порадитися з родиною, то просто зволікаючи з листами, які, здавалося, писалися нескінченно довго.

А я щоночі прокидалася з холодним серцем, боячись почути вранці, що до будинку прибули Романовські — просити моєї руки. І що цього разу батько вже не зможе сказати «ні».

Якби я була сильнішою, магія була б іншою — ми могли б тримати дзеркало довше, могли б переступати межу частіше, не боячись, що вона зачахне посеред ночі й розділить нас надто раптово. А я сердилась на себе все більше й більше з кожним невдалим спалахом світла в долонях, з кожним разом, коли скло темніло швидше, ніж мало б.

А ще Ян показував мені іншу сторону озера — ту, де стояв такий самий маєток, дзеркальне відображення нашого власного світу, тільки все там було інше. Він казав, що, якби щось трапилось, я могла б там перечекати, сховатись, поки мине небезпека, — якби тільки я могла сама відкрити той шлях. Через дзеркало чи через саме озеро — ні те, ні інше мені не вдавалось. Світло розсипалось у мене в руках, наче пісок, щойно я намагалась зробити щось складніше за просте торкання скла.

Зате іноді я помічала тіні, що ніби оберігали мене: ворону, яка кружляла над садом надто довго, чорну вигнуту гілку, яка раптом набувала обрисів звіра в сутінках і зникала, щойно я придивлялась пильніше. Ян сказав, що це він — що саме так оберігає мене навіть на відстані, коли не може бути поруч фізично.

Хоча, зізнатись, я відчувала: щось трохи його турбує, щось не так із Романовськими останнім часом, щось таке, про що він мовчав, стискаючи губи трохи міцніше, ніж зазвичай. І це лякало мене більше, ніж будь-яка відкрита загроза. Я не говорила про свої страхи вголос — не хотіла додавати йому тягаря, коли він і без того ніс на собі стільки всього. Але подумки все частіше зважувала одну неприємну думку: на відстані він не зможе мене захистити. Мушу навчитись покладатися на себе саму.