Розділ 88

Ранок увірвався до печери м'яким золотим світлом. Я прокинулася повільно, відчуваючи приємну втому й тепло в усьому тілі. На мить я навіть не могла згадати, де перебуваю — а потім усе повернулося: ця печера, море зовсім поруч, теплі покривала, ця ніч, після якої я вже не була просто панною Мартіною.

Я обережно поворухнулась і завмерла. На світлих покривалах темніла невелика пляма. Щоки мої спалахнули миттєво, і я інстинктивно потягнула покривало вище, до самого підборіддя. Мабуть, це нормально, думала я, і водночас боялася — а раптом йому стане гидко, а раптом він подивиться на мене якось інакше після цього.

Ян не спав. Він лежав на боці, підперши голову рукою, і тихо спостерігав за мною з тією теплою, спокійною ніжністю, яка завжди його вирізняла. Помітивши, куди спрямований мій погляд, обличчя його пом'якшало ще більше.

— Мартіно, — прошепотів він тихо. — Як ти почуваєшся?

Я не могла підняти очей.

— Там... — голос зірвався. — Я не думала, що...

Він підвівся, сів поруч і дуже ніжно взяв моє обличчя в долоні.

— Все добре, — сказав він твердо й водночас із такою теплотою, що очі мимоволі защипало. — Це означає, що ти стала моєю по-справжньому. Мені немає чого соромитися, і тобі теж.

Він поцілував мене в лоб, потім у кінчик носа, і я нарешті видихнула, хоча щоки все ще горіли.

Ми вмились. Він сам приніс теплу воду й чисте покривало, так природно, наче робив це щоранку все своє життя. Потім дістав сніданок — свіжий хліб, сир, стиглі фрукти, гарячий напій із запахом кориці. Я їла повільно, ще трохи зніяковіла, але його спокій, його теплі, ненав'язливі дотики поступово повертали мені звичну рівновагу.

Після сніданку він запропонував прогулятись до моря.

Повітря було свіжим, солоним, лоскотало шкіру. Хвилі тихо накочувались на берег і відступали, залишаючи мокрі сліди на піску. Ми йшли поруч, і він тримав мою руку так впевнено, наче вже мав на це повне право — та так воно й було тепер.

Я думала про минулу ніч. Про той дивний, гострий біль, що швидко розчинився в чомусь набагато глибшому. Про його шепіт, про слова, які я берегтиму в серці до кінця життя. Раніше ця частина життя дорослих жінок здавалась мені загадковою, трохи лячною темою, про яку говорять пошепки за зачиненими дверима. Тепер це перестало бути таємницею. Тепер це стало частиною мене — теплою, зовсім не страшною.

Коли ми зупинились біля самої води, Ян обернувся до мене.

— Через кілька днів я поїду до короля, — сказав він тихо. — Не можу з'явитися там із дружиною на руках без жодного попередження. Це виглядало б як виклик. Мені потрібно зробити все правильно.

Я кивнула, відчуваючи, як серце стискається від самої думки про розлуку.

— А я...

— А тобі час додому, Мартіно, — продовжив він, і в голосі забриніла гіркота. — Ще трішечки — і ми будемо разом у нашому домі назавжди. Обіцяю. Але зараз мусиш повернутись до батьків. Хоча б на короткий час.

Він притягнув мене ближче, ховаючи обличчя в моєму волоссі.

— Я приїду за тобою. Офіційно. З усіма почестями. І більше ніхто й ніколи не зможе нас розлучити.

Я притулилась до нього, слухаючи шум моря й рівне биття його серця, і тихо прошепотіла:

— Я чекатиму.

І вперше за весь цей час у цих словах не було жодного страху. Тільки тиха, впевнена ніжність і знання, що тепер я його дружина — не лише перед Богом, а й тілом, і душею

Ян ніжно поцілував мене востаннє — довго, тепло, наче намагався вкласти в цей поцілунок усе, що не встиг сказати словами.

А тоді світ навколо здригнувся, розмився, і за мить я вже стояла у своїй власній кімнаті, біля свого ліжка, сама.

Тиша дому огорнула мене — знайома, звична й водночас якась чужа тепер, після всього, що сталося.

Я підняла руку до світла, що пробивалося крізь фіранки.

Там, на пальці, виблискували обидві каблучки разом — тонкий золотий обідок вінчальної каблучки й важчий перстень княгині Фіалковської, темно-фіалковий камінь якого тепер здавався просто звичайним коштовним каменем, ніби вся та магія вчорашньої ночі заснула глибоко всередині нього.

Я княгиня, — подумала я, і ця думка вдарила з такою силою, що перехопило подих. Хоч поки що й невизнана. Хоч ніхто, крім батька, не знає.

Невже це справді сталося? Невже ще вчора ввечері я тремтіла під вербами, а сьогодні прокидаюся дружиною чоловіка, чия кров тече від самих королів?

А потім інша думка, ще гарячіша, ще трепетніша, накрила мене хвилею.

А що, якщо після такої ночі... у нас може бути дитина?

Я обережно провела долонею по власному животу — пласкому, звичайному, нічим не відмінному від учорашнього. І все ж таки не могла стримати того дивного, солодкого хвилювання, що піднімалося десь глибоко всередині.

Дитина. Наша дитина. З його очима, можливо, з тим самим тихим, лукавим прижмуром.

Серце калатало так сильно, що я притисла обидві долоні до грудей, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Стільки всього сталося за одну ніч — вінчання, перстень, море, його руки, його шепіт, — що голова йшла обертом від самої лише спроби все це осягнути.

Я лежала, дивлячись у стелю своєї дівочої кімнати, і думала про те, як дивно це — бути водночас панною Мартіною для всього світу й дружиною князя Фіалковського для самої себе.

Дві половини одного життя, які скоро, дуже скоро, нарешті зіллються в одну.

Треба лише почекати, — сказала я собі, заплющуючи очі й досі відчуваючи тепло його рук на своїй шкірі. Ще трохи. А тоді все стане на свої місця.

Усе ж мені довелося сховати каблучку й перстень.

Я носила їх на тонкій стрічці під сукнею, біля самого серця, і щоразу, коли хтось заходив до кімнати, інстинктивно притискала долоню до грудей, боячись, що метал видасть мене дзенькотом. Ніхто не мав права знати. Ще не зараз.

Мама кілька разів запитувала, чому я стала такою неуважною за вечерею, чому посміхаюся сама до себе, дивлячись у вікно. Я вигадувала якісь відмовки — головний біль, погана ніч, втома від останніх тижнів — і щоразу боялася, що вона побачить наскрізь ці нехитрі виправдання