Розділ 86

Зорі над нами здавалися ближчими. Море дихало в такт. А я лежала під ним на теплому піску й уперше не боялася того, що зараз відчуваю всім тілом.

— Яне… — видихнула я йому в губи.

Він відповів поцілунком — уже без стриманості, але все ще з тією глибокою, майже священною ніжністю, від якої всередині все тремтіло й розкривалося. Його долоня ковзнула по моїй щоці, спустилася до шиї, по ключиці, торкаючись так обережно, наче він досі боявся, що я можу злякатися чи зникнути. Але я не зникла. Я подалася ближче.

І раптом відчула, як моя спина м'яко, глибоко поринає в щось зовсім інше. Не в пісок. У тепло. У м'якість. У важкі, щільні покривала, підбиті чимось схожим на хутро, що ніжно прийняли моє тіло. Ліжко. Широке, низьке, пахуче деревом і чимось його — знайомим, заспокійливим ароматом фіалок і лісової глибини, що завжди супроводжував його. Я навіть не помітила, коли він переніс мене.

Його вага наді мною стала відчутнішою, але не важчною — навпаки, захисною, як тепла ковдра проти всього холодного світу за стінами цієї кімнати. Я інстинктивно потягнулася вище, пальці самі заплуталися в його темному волоссі на потилиці.

Він завмер. Подих змішався — гарячий, уривчастий. А очі дивилися прямо в мене — темні, розпечені, з тією самою глибиною, від якої серце зривалося з місця й летіло кудись у прірву, солодку й лячну водночас.

— Мартіно, — прошепотів він, і голос прозвучав так, наче кожне слово давалось йому ціною величезного зусилля. — Ми повінчані перед Богом. Ти моя дружина. Справжня, законна — перед найвищим суддею. Все інше… документи короля, офіційне оголошення — це лише формальність, папір, який наздожене нас пізніше. Немає жодної причини чекати більше.
Я підняла на нього очі, все ще тримаючи пальці заплутаними в його волоссі, і тихо прошепотіла:

— Тоді покажи мені, Яне. Все, чого я ще не знаю.
Він на мить завмер, дивлячись на мене так, наче хотів назавжди запам'ятати цей погляд у теплому мороці кімнати — розпашіле, довірливе обличчя.

— Ти впевнена? — прошепотів він, і великий палець дуже повільно, майже тремтячи, провів по моїй нижній губі.

— Як ніколи, — видихнула я.
І тоді сумнів у його очах зник остаточно. Його поцілунок цього разу був глибшим, повільнішим, таким, від якого всередині все розтоплювалося. Він цілував мене так, ніби мав право на кожен мій подих. Його долоня ковзнула вниз — по шиї, по плечу, обережно зсовуючи тонку тканину.

Коли прохолодне повітря торкнулося оголеної шкіри, я мимоволі вигнулася й тихенько зітхнула йому в губи. Він одразу зупинився.

— Можна? — спитав майже беззвучно.
Я кивнула. Раз. Потім ще раз — уже впевненіше.

Його губи торкнулися місця під вухом, вигину шиї, ключиці. Кожен поцілунок був гарячим і повільним.

— Руками?.. — ледь чутно видихнула я, червоніючи до коріння волосся. — Ти хочеш… руками?
Він тихо, майже болісно видихнув і кивнув:
— Так. Спочатку руками. Щоб ти звикла. Щоб тобі не було страшно, коли я візьму тебе по-справжньому.

Його долоня піднялася вище, торкнулася мене там, де я ще ніколи в житті не відчувала чужого дотику. Я завмерла. Сором спалахнув так сильно, що аж очі захищало. Сестра казала, що це буде боляче й соромно… а чому тоді всередині так гаряче й солодко? Чому я не можу змусити себе відсунутися?
Я не стримала тихого, зломленого звуку. Він одразу завмер.

— Боляче?

— Ні, — видихнула я тремтячим голосом. — Ні… просто… дуже… дивно. І… добре. Занадто добре.

Він схилився й поцілував мене глибоко, заглушаючи наступний стогін, поки його пальці знову почали рухатися — повільніше, обережно.

Я чіплялася за його плечі, вигиналася назустріч, уже не думаючи ні про сестрині поради, ні про поважну панночку.

Коли він відчув, що я вже тремчу всім тілом, він повільно прибрав руку й притиснувся до мене всім тілом. Я відчула, який він гарячий, напружений.

— Я хочу по-іншому тебе, Мартіно, — прошепотів він хрипко, майже зломлено. — Не тільки руками. Я хочу погладити тебе собою. Повільно. Так, щоб ти відчула, що належиш мені повністю. Ти хочеш цього? Мене?

Я обхопила його ногами, притягуючи ближче, і чесно відповіла:
— Хочу. Тебе. Усього. Навіть якщо… навіть якщо буде боляче. Я хочу бути твоєю по-справжньому. Покажи мені… як це — бути твоєю дружиною.— Мартіно… дихай. Просто дихай зі мною. Я зупинюся, якщо скажеш.
— Не зупиняйся… просто… зачекай трохи. Мені потрібно… звикнути до тебе.

Він чекав. Цілував мою скроню, волосся, шепотів щось ніжне, поки біль поступово відступав, змінюючись дивним відчуттям повноти й тепла.

— Можна? — спитав ледь чутно. —Все добре?

Я кивнула, міцніше обхопивши його ногами.

І він почав рухатися. Повільно, ніжно, обережно. З кожним рухом біль розчинявся, поступаючись місцем чомусь гарячому, наростаючому.

— Я тебе кохаю, — прошепотів він раптом мені в губи, і голос зірвався від напруги. — Кохаю так, що більше не можу стримуватися…

Його рухи стали , іншими трохи швидшими, але все ще сповненими турботи. Тіло відгукувалось всередині гарячою, солодкою хвилею.
— Просто розслабся, — хрипко прошепотів він. — Не бійся. Віддай себе мені. Я зловлю…

Я послухалася. Відпустила останній страх. Дозволила тілу розкритися повністю. І тоді хвиля накотилася раптово — гостра, сліпуча, така сильна, що я тихо зойкнула й вигнулася дугою, чіпляючись за нього так міцно, ніби боялася розчинитися. Перед очима потемніло, а всередині розлилося гаряче, солодке блаженство.

Він зірвався слідом за мною, притиснувся до мене всім тілом, ховаючи обличчя в згині моєї шиї, низько й зломлено стогнучи моє ім’я.
Ми довго лежали так. Його серце калатало прямо проти мого. Дихання було важким. Я гладила пальцями його вологе волосся на потилиці.

— Ти як? — прошепотів він, проводячи великим пальцем по внутрішній стороні мого стегна.

— Твоя, — видихнула я. — І… жива. Дуже жива.