Розділ 85

Скелі. Неймовірне блакитне небо, у якому сонце вже сідало за обрій, забарвлюючи все навколо в золото й рожеве. Море внизу тихо шуміло, набігаючи на білий пісок лагідними хвилями.

— Це Греція, — сказав він просто. — Хотів показати тобі.

— Це неймовірно, — прошепотіла я, не в змозі відвести погляд від краєвиду, якого раніше бачила лише на гравюрах у батьковій бібліотеці. — Ти часто так подорожуєш?

— Ні, — тихо відповів він, дивлячись на мене, а не на море. — Дуже рідко. Тільки коли є хтось, кому справді хочеться показати щось таке прекрасне.

Ми сиділи на теплому піску, обійнявшись, і дивились на небо, де час від часу спалахували й гасли падаючі зорі — тонкі, миттєві сріблясті лінії на темніючому небосхилі.

— Дякую, — прошепотіла я, притулившись до його плеча.

Я підняла погляд, спостерігаючи за цим неймовірним небом, якого ніколи раніше не бачила — таким глибоким, таким рясно всіяним зорями, як удома їх не бувало навіть у найясніші ночі.

А він дивився на мене.

Я відчула цей погляд шкірою раніше, ніж помітила його краєм ока, і повернула голову.

— Ти так дивишся... — прошепотіла я, перевівши на нього погляд.

Він не відповів одразу — тільки дивився, з тією самою тихою, всепоглинаючою ніжністю, від якої в мене щоразу перехоплювало подих.

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки теплішають.

Він мій чоловік, — промайнула думка, така проста і водночас така приголомшлива, наче я усвідомила це вперше по-справжньому. Він тепер справді мій.

А потім — я вже не знала, чи це я потягнулась першою, чи він, — ми потягнулись одне до одного без жодного слова, наче слова раптом стали зайвими, недостатніми для того, що відбувалось між нами.

І в ту мить усе вилетіло з голови — окрім тепла його губ, окрім того відчуття, що розлилося по всьому тілу, коли наші вуста нарешті зустрілись. Я згадала його слова біля озера, тихі, як молитва: це ти... це я... ми.

Поцілунок був повільний, глибокий, сповнений усього того, що ми не встигли сказати одне одному словами — обіцянки, страху, ніжності, і тієї шаленої, безмежної відданості, яку тепер скріпили не лише перед Богом, а й перед цим чужим, прекрасним небом, що світило тільки для нас двох.

Він обійняв мене міцніше, і тепло його рук, тепло піску під нами, тепло цього чужого південного вечора — усе злилося в одне. У щось живе, глибоке, що йшло вже не лише від шкіри, а ніби просто від серця. Бажання піднімалося повільно, гаряче, солодке — і я більше не хотіла його зупиняти.

Поцілунок ставав повільнішим і водночас палкішим за все, що було між нами досі. Його пальці ковзнули по моїй щоці, спустилися до шиї, торкаючись так обережно, наче він досі боявся, що я можу злякатися чи зникнути. Але я не зникла. Я подалася ближче.

Я відчула, як його погляд змінюється, коли він на мить відсторонився. Темнішає. Глибшає. Сповнюється вже не просто ніжністю — чимось гарячішим, важчим, майже голодним.

— Яне… — прошепотіла я, ледь дихаючи. — Покажи мені більше.

Він завмер. Дивився на мене так, наче зважував кожне наступне дихання.

— Мартіно, — хрипко прошепотів він, притуляючись чолом до мого. — Ти моя дружина.

Я ледь торкнулася його губ — легко, майже несміливо, — і цього вистачило. Він видихнув так, ніби щось останнє в ньому нарешті піддалося.

Він поцілував мене знову — глибше, впевненіше, притягуючи так близько, що між нами не лишилося повітря. Тільки тепло. Тільки серцебиття. Тільки шум моря десь позаду.

Потім його рука обережно підтримала мою голову. Пальці заплуталися у волоссі, великі й гарячі. Він повільно, майже побожно опустив мене на пісок.

Пісок був ще теплий від дня. М’який. Сипкий. Він прийняв мою спину так ніжно, ніби сам ставав частиною його обіймів. Я тихо зітхнула, відчуваючи, як тепла поверхня торкається лопаток, талії, і як його тіло одразу нахиляється ближче, затуляючи мене від усього світу.