Розділ 83

Я провела ті вечірні години у своїй кімнаті.

Дістала свій щоденник — той самий, у якому вела записи ще з дитинства, куди заносила почуття, думки, все, що відчувала, все, чого хотіла, про що мріяла, і що так старанно ховала від чужих очей.

Сиділа, гортаючи сторінки, перечитуючи власні записи кількарічної давнини — наївні, дитячі рядки про озеро, про хлопчика, який учив мене розпізнавати сліди вовків, про перше тремтливе розуміння того, що ця дружба означає для мене більше, ніж просто дружба.

А ще думала про те, що він казав раніше — про дітей, про те, що я чула про це від старших жінок, соромливо, приховано, здебільшого як щось абстрактне, далеке. І лише зараз, сидячи тут, із власним щоденником у руках, я усвідомила по-справжньому: у нас

будуть діти. Колись. А може, і невдовзі. Його очі — але маленькі, у крихітному личку, що дивитиметься на мене так само уважно, як дивиться він.

Невже це станеться? Невже це справді буде?

Я пролистала весь щоденник — усі мої надії, усі мрії, усе кохання, яке я так довго ховала на цих сторінках, боячись навіть собі зізнатись, наскільки глибоко воно вкорінилось.

Закрила його, провела долонею по шкіряній палітурці, притиснула до грудей на мить, наче могла так утримати все, що там записано.

У двері постукали.

— Пані Мартіно, вам передали, — почувся тихий голос покоївки.

Я відкрила двері. Дівчина швидко озирнулась, перевіряючи, чи немає нікого в коридорі, а тоді сунула мені в руки згорнутий конверт — без печатки, без підпису, тільки знайомий, ледь відчутний запах фіалок, що йшов від паперу.

Я закрила двері, серце просто божеволіло. Руки почали тремтіти, коли я обережно розламала печатку без герба — просту, як у звичайного листа, без жодного натяку на те, чий насправді почерк вкладено всередину.

Моя фіалко,

якщо ти читаєш це — значить, доля все ж зглянулась над нами хоч на мить, і ці рядки дісталися тебе неушкодженими.

Я знаю, який тягар ліг сьогодні на твої плечі. Знаю, що твій батько розповів тобі більше, ніж я наважувався розповісти сам. Я говорив із твоїм батьком, але тоді не наважився сказати тобі всього. Не тому, що хотів щось приховати. Просто моє походження ніколи не було для мене настільки важливим, щоб говорити про нього з тобою. Я боявся лише одного — що правда про мою кров злякає тебе раніше, ніж твоє серце встигне полюбити мене.

Але тепер, коли ти знаєш усе, я питаю востаннє — не як князь, не як спадкоємець забутого трону, а просто як Ян, той хлопчик, що вчив тебе розпізнавати сліди вовків біля чорного озера.

Якщо ти все ще хочеш цього — якщо серце твоє не здригнулось, не злякалось, не пошкодувало ні на мить, — прийди сьогодні вночі до старих верб на межі наших земель. Тих самих, під якими я вперше зрозумів, що не зможу більше жити без твого сміху.

Я чекатиму там, коли зійде місяць. Один, без слуг, без свідків, з одним лише конем і своїм безрозсудним, шаленим серцем.

Але якщо ти передумала — якщо цей тягар виявився занадто важким, якщо ти боїшся того, ким я є насправді і що це може означати для нашого майбутнього, — не приходь. Я зрозумію. Я ніколи не дорікну тобі, і моя любов до тебе не стане меншою від цього. Я лише проситиму Бога, щоб він дав тобі те щастя, якого не зможу дати я.

Але якщо ти прийдеш... якщо твої кроки почують ці старі верби так само, як чули колись сміх маленької дівчинки, що ховалась там від нудних гостей...

Тоді знай — нас будуть чекати не лише я і кінь, готовий нести нас туди, де жоден король не дістане своєю владою. Нас чекатиме священник, старий друг мого батька, готовий повінчати нас під зорями замість вітражів. Нас чекатиме життя, яке ми самі оберемо, а не те, яке оберуть за нас.

Прийди, Мартіно. Або не приходь. Але хай яким буде твоє рішення — знай, що моє серце вже зробило свій вибір давним-давно, ще до того, як я знав, що це називається коханням.

Твій назавжди, Я.

Я притиснула лист до грудей, відчуваючи, як усередині все тремтить — від страху, від щастя, від тієї величезної, незворотної миті, що насувалась просто зараз, цієї ж ночі.

Я довго стояла перед відчиненою шафою, розглядаючи ряди суконь, розвішаних одна біля одної, — білі, блакитні, кремові, ті, що годяться для скромного вінчання. Але руки самі потягнулися не до жодної з них.

Я дістала ту саму сукню — світло-фіалкову, ту, в якій була на його дні народження, коли вперше вклала малюнок у книгу віршів. Моя фіалко, — написав він у листі. Тож нехай саме ця сукня буде свідком того, як я стану його дружиною.

Перстень княгині — той, яким він робив мені пропозицію на березі озера, — я не наважилася одягнути на палець. Занадто помітно, занадто небезпечно, якщо хтось помітить дорогою. Натомість я нанизала його на тонкий шкіряний шнурок і повісила на шию, заховавши під тканиною сукні, туди, де він гріється теплом моєї шкіри.

Якщо я комусь зустрінуся по дорозі, ніхто не здогадається, що на мені сімейна реліквія Фіалковських.

Волосся підняла нагору, просто, без жодних прикрас, без стрічок і перлів — так, як завжди робила, коли тікала до озера в дитинстві.

Серце калатало так, що я чула власний пульс у скронях. Тремтіли пальці, коли я перевіряла востаннє, чи добре заховано перстень, чи не видно нічого зайвого крізь тканину.

Час настав.

Я тихо відчинила вікно — не те, з якого злітала минулого разу, а те, що виходило на старий грушевий терас, з якого спускатися було безпечніше, звичніше, майже рідне після стількох років таємних нічних прогулянок.

Спустилася по лозах, як завжди, — швидко, впевнено, тіло само пам’ятало кожен рух, кожну опору. Але цього разу серце билося не від страху висоти.

Воно билося від того, що там, за межею саду, під старими вербами, на мене чекало все моє майбутнє.

Він стояв там, де й обіцяв, — під старими вербами, і місяць кидав на нього сріблясте світло, роблячи його майже нереальним, наче видіння з мого власного щоденника. Поруч, тихо переступаючи копитами, стояв кінь.