Розділ 82

Сукня зійшла важко, наче не хотіла відпускати. Коли я ступила у воду, тепло одразу обхопило тіло, і я тихо видихнула. Сіла, заплющила очі. Вода лизнула ключиці, потім плечі.

Тіло було… дивним. Надто чутливим. Надто живим.

Я повільно провела долонею по шиї, нижче — туди, де ще відчувався привид його поцілунків. Пальці ковзнули далі, і я мимоволі прикусила губу.

(Чи так можна?..)

Уява зрадила миттєво. Замість власної руки я раптом відчула його — великі, теплі пальці, які ще кілька годин тому тримали моє обличчя. Як вони могли б ковзнути по мокрій шкірі. Як могли б затриматися.

Щоки спалахнули так сильно, що я відчула жар навіть крізь пару. Я швидко відсмикнула руку, ніби обпеклася, і притиснула долоні до обличчя.

— Господи… — прошепотіла сама до себе.

Що зі мною відбувається? Він сказав: «Це ти. Це я». І я бачила, як у його очах темніло, коли він дивився на мене. Бачила, як напружувалися його плечі, коли він відвертався. Він теж це відчував. Він теж…

Думка була соромною до тремтіння. Я ж панянка. Мені не годиться навіть думати про таке.

Але тіло, здається, вже не питало дозволу. Я знала — небагато, але знала. Бачила маленьких племінників Анни й Марії, коли ті ще були немовлятами. Їхні тіла були зовсім іншими — м’якими, беззахисними, зовсім не схожими на жіноче. А дорослі чоловіки… я лише здогадувалася. Бачила їх одягненими, чула уривки розмов покоївок, але ніколи не думала про це так близько. Так… особисто.

Я знову повільно опустила руку у воду. Цього разу пальці ковзнули трохи нижче.

І тоді мене накрило соромом так сильно, що я завмерла. Але разом із соромом прийшло щось іще — повільне, майже лякаюче розуміння. Я ж знала, як народжуються діти. Знала, що для цього потрібні чоловік і жінка. Знала, що після вінчання відбувається щось… таємне. Щось, про що матері говорять лише пошепки.

Невже… саме це? Невже те, що я зараз відчуваю, — і є початок того самого?

Серце калатало так сильно, що, здавалося, його можна було почути крізь воду. Я сиділа, заплющивши очі, і дозволяла собі лише на мить уявити, як би це було, якби замість моєї долоні… були його.

Я не знала, як довго так сиділа.

Лише коли вода вже почала холонути, я відкрила очі й тихо, майже злякано, прошепотіла в порожню кімнату:

— Яне…

І одразу прикусила губу, бо сама не розуміла, чому вимовила його ім’я.

Ніч видалась безсонною.

Я лежала, дивлячись у стелю, і думки крутились по колу, наче хтось замкнув їх у клітку, з якої не було виходу. Ян обіцяв прийти на світанку. Просити моєї руки, як належить, чесно, відкрито — і ця сама чесність тепер лякала мене більше за будь-яку таємницю.

Чому він так ризикує? — думала я, стискаючи ковдру пальцями. Чому не погодився повінчатися таємно, тихо, без цього небезпечного відкритого кроку? Він же сам казав — король, принцеса, домовленості. Один невдалий крок — і це не просто ганьба. Це може коштувати йому всього. Титулу. Прихильності двору. Можливо, навіть...

Я не дозволила собі додумати цю думку до кінця.

А що, як батько злякається? Що, як розгублено скаже "ні" просто тому, що боїться гніву короля більше, ніж хоче щастя для мене? Що, як Романовські вже встигли щось зробити цієї ночі — надіслати листа, домовитись, укласти якусь нову угоду, поки я лежу тут і вважаю овець замість того, щоб хоч якось допомогти?

Я боялась за нього. За Яна — за те, що цей його шляхетний, впертий порив "зробити все правильно" міг коштувати йому надто дорого. І боялась за родину — за батька, який і без того ледь оговтався від одного удару долі, а тепер мав прийняти ще один, можливо, останній.

Сон урвався сам собою, коли перші промені світла торкнулись фіранок. Я підхопилась, серце калатало так, наче я вже чула стукіт копит під вікном.

Але надворі було тихо.

Я одяглася поспіхом, майже не дивлячись у дзеркало, і саме тоді, коли збиралась спуститись униз — подивитись, чи не приїхав хтось, чи не видно карети на алеї, — у двері постукала служниця.

— Панно Мартіно, — сказала вона, злегка нахиляючи голову. — Ваш батько просить вас до кабінету.

Серце в мене обірвалось.

Я не знала, що це означає — добру звістку чи погану, — і саме ця невизначеність, це очікування на порозі кабінету, де вирішувалась моя доля, лякало мене більше за все, що сталося за останній тиждень.

Серце калатало, наче птиця, піймана в клітку.

Батько сидів за столом, засмучений, з тим самим виразом, який я вже бачила на ньому не раз останнім часом — виснаженим, постарілим за один тиждень на добрий десяток років.

— Мартіно, — сказав він тихо, не одразу підводячи очі. — Сядь. Давай побесідуємо трішки.

Я сіла на краєчок крісла, стискаючи руки на колінах так міцно, що кісточки побіліли.

— Сьогодні вранці прийшов лист від короля, — він узяв зі столу згорнутий аркуш із важкою печаткою, помахав ним у повітрі, наче сама його вага важила більше за папір. — Романовські просили твоєї руки. І король дав свою згоду. Але не мені, Мартіно.

Я завмерла, не розуміючи.

— Вони звернулися безпосередньо до Августа, — продовжив батько, і в голосі його забриніла суміш обурення й безсилля водночас. — Обійшли мене. Пішли просто до короля, наче я вже й не глава власної родини, наче моя думка й не важлива в цій справі взагалі.

— А хіба так можна, тату? — прошепотіла я, відчуваючи, як усередині все стискається від жаху. — Просити в короля, а не в батька?

Батько похмуро підняв на мене погляд, і в цьому погляді було стільки втоми, стільки давнього, невисловленого гніву на весь цей світ титулів і угод, що мені стало його по-справжньому шкода.

— Можна, коли маєш достатньо впливу при дворі, щоб король особисто зацікавився твоєю особистою справою, — сказав він гірко. — Романовські останнім часом надто зблизились із деякими радниками. Досить, щоб їхнє прохання дійшло вище за звичайного батька нареченої.